— Ви куди колоритніші, — м’яко зауважив Греґ. — До того ж Вільям Лоуб не полюбляє клуби мотоциклістів.
— Отой плішивий холуй! — буркнув Санні.
Грег висунув шухляду столу й видобув з неї пласку пінтову[16] пляшку віскі «Лідер».
— За це треба випити, — сказав він і, з тріском відкрутивши ковпачок, за одним духом вихилив півпляшки. Тоді гучно хукнув, поморгав очима, на яких виступили сльози, й простяг пляшку через стіл. — Будеш?
Санні докінчив пляшку до останньої краплини. Гаряча хвиля знялась із шлунка й підкотила до горла.
— Підпалюйте, чоловіче, — видихнув він.
Грег відкинув голову й засміявся.
— Ми поладнаємо, Санні. Я відчуваю, що поладнаємо.
— Чого вам треба? — знову спитав Санні, тримаючи в руці порожню пляшку.
— Нічого… поки що. Але я передчуваю… — Грегові очі нараз стали відчужені, майже відсутні. — Я казав тобі, що маю вагу в Ріджуеї. На наступних виборах я балотуватимусь на мера, і мене оберуть. Але це…
— Тільки початок? — підказав Санні.
— В усякому разі, перший крок. — Той відчужений вираз не сходив з Грегового обличчя. — Я доводжу розпочате до кінця. Люди це знають. І все, що роблю, я роблю добре. Я передчуваю… що мене чекає велике майбутнє. Високий злет, аж до неба. От тільки я… не зовсім певен… чого я прагну. Ти розумієш?
Санні лиш плечима знизав.
З обличчя Грега збіг відчужений вираз.
— Але я знаю одну історію, Санні. Історію про мишу, що витягла колючку з лапи лева. Цим вона віддячила левові за те, що він не з’їв її за кілька років перед тим. Знаєш цю історію?
— Може, й чув колись у дитинстві.
Грег кивнув головою.
— Так от, і ми тепер за кілька років перед тим… перед чим би там не було, Санні. — Він посунув через стіл пластикові пакети. — Я не стану тебе їсти. А міг би, якби захотів, ти знаєш. І ніякий паршивенький адвокат тебе не врятував би. У цьому місті, всього за двадцять миль від Гемптона, де коїться оте казна-що, тебе не врятував би й сам Кларенс Дарроу. Тутешні добрі люди раді були б побачити тебе за ґратами.
Еллімен нічого не відповів, але в душі припускав, що Грег має рацію. І хоч відібрані в нього наркотики на багато не тягли, проте всі оті татусі й матусі добропристойних Сьюзі та Джімів з превеликою охотою запроторили б його у Портсмут довбати каміння з наголо обстриженою головою.
— Я не стану тебе їсти, — повторив Грег. — Сподіваюся, ти не забудеш про це через кілька років, якщо я зажену собі в лапу колючку… чи, може, матиму для тебе якусь роботу. Пам’ятатимеш про мене?