Байки проти ночі

— Чорт! Тихіше, може, він уже тут, — мовив Андрій нервовим шепотом. — Іноді він приходить майже щоночі. Він рідко показується на очі, але… Ми просто хочемо, щоб ти знав, бо якщо помітиш щось… Ти віриш у привидів?

— Ні, — поквапом відповів я, хоча зовсім не був певен, що той самий привид, про якого говорили хлопці, і справді вже не серед нас і не підслуховує цю розмову… наприклад, прямо за грубкою поруч із моїм ліжком. Або ховається в одному з кутків, що втонули в непроглядній темряві.

— Даремно, — сказав Антон. — Але ми тебе попередили.

— Усе це… брехня, — упирався я, вслухаючись у темний простір навколо себе. Праворуч тихо гудів вогонь у грубці, з боку куточка для ігор, що проступав таємничим розмитим абрисом, здавалося, долітали якісь таємничі шерехи й ледь помітне ворушіння серед хитромудро нагромаджених тіней. Звичайно, в палаті нас ціла купа, але все-таки…

— Хлопець, який помер тут улітку в піонерському таборі, теж думав, що все це брехня, — наче між іншим кинув Андрій. Він лежав через прохід напроти мене біля стіни під вікном. Ліворуч від нього було ліжко Ігоря, який, мабуть, задрімав — його заколисали наші голоси, а праворуч — Антона.

— Чорт, навіть згадувати не хочеться, — мовив той злегка тремтячим голосом. — Давай не будемо проти ночі. До того ж він… він помер саме тут.

— Від чого? — не стримався я. — Від чого він помер?

— Від розриву серця, — сказав Ігор. Виходить, він зовсім не спав, а просто не брав участі в розмові. — Він побачив цього привида, і його серце розірвалося. Ось так… Бац!.. І все.

— Скільки йому було років? — тихо запитав із темряви Тарас, старший за мене на три роки.

— Тринадцять.

— Такий здоровий і так злякався? — здивувався Богдан, соваючи під ковдрою ногою в гіпсі.

— Авжеж, — знизивши тон до ледве чутного шепоту, відповів Андрій. — То ж був справжній привид.

— Навіть дорослий міг би за не фіг обкакатися, — хрюкнув Тарас, але його ніхто не підтримав, і потім упродовж цілої хвилини в палаті висіла тиша, що порушувалася лише гудінням вогню у грубці.

Раптом жахливий здогад ворухнулася у мене в грудях: чи не на тому самому ліжку, що дісталося мені, помер хлопець, який бачив привида? Саме на тому місці, де я зараз лежу? Навіть думка про це була настільки моторошною, що я ні за що на світі не зважився б спитати про це вголос.

— Він сьогодні обов’язкове прийде, — з похмурою впевненістю сказав Антон. — Може, не захоче показуватися, але точно прийде.

— Чому? — запитав я.

— Так, справді, звідки ти це взяв? — підтримав мене десятилітній Тхорик. Не пам’ятаю, як там назвали його батьки, але сумнівно, щоб я взагалі хоч раз чув його справжнє ім’я — ми завжди звали його Тхориком. І медсестри теж. Він дійсно схожий на тхора.

— Тому що він завжди приходить, коли з’являється новенький, — сказав Ігор. — Хіба ти забув?

— Ох, бля!.. — злякано видихнув Тхорик. — Точно, бля, щоразу.

Одразу кілька голосів підтвердили безперечну правдивість цих слів.