— Батько ще читає або вдає, ніби читає, а мама вже лягла, я переконав її дати тобі спокій. — Привид розгубленої посмішки майнув стомленим обличчям. — Сподіваюсь, до завтра вона трохи вгамується, та й ти прийдеш до тями.
Марк знову кивнув (голова опустилася — ніс на секунду сховався за краєчком ковдри — і повільно піднялася). Потім повторив утретє:
— Все нормально, діду.
Хоча, певна річ, ні, все було далеким від нормального. Вони обоє це усвідомлювали.
Широко розплющені зеленкувато-сірі очі хлопця не відлипали від дідового лиця.
— Мене тепер називають Малюк Мордор, — ледь чутно зронив він.
— Хто?
— Адріан… Орест… ну, інші теж. Навіть дівчата.
— Вони зачіпали тебе? Казали в обличчя?
— Ні, але я чув, як вони говорили між собою.
— Це через того другого хлопця… — Арсен поводив губами з боку на бік, згадуючи прізвище, — …через Шпакевича?
— Так, і через Тоху теж.
Чоловік похитав головою. Хто ж знав, що так складеться?
— Але ж ти розумієш, що це лише збіг.
— Так, — промовив Марк, — я розумію, — і стримався, щоб не закінчити: зате вони не розуміють.
— Тоді не зважай. Поговорять і заспокояться.
— Я не зважаю.
І вони замовкли.
Арсен знову втупився у вікно. Ніч розчавила червону смужку над горизонтом, і тепер підсвічене вогнями місто мовби зависло в чорноті. Марк лежав, склавши під ковдрою руки на грудях, і чекав на запитання про те, що він робив у будинку на Міцкевича… до того, як натрапив на Гришину. Після чого — він знав — доведеться все розповісти. Хлопець ніколи не обманював діда, та й зараз відчував, що не зможе, попри те що мусить. Тобто потреби обманювати не було, але й сказати правду він не міг. Соромився. Якби перед ним сиділи мама та батько, Марк ще якось би викрутився. Не через те, що батьки більш довірливі чи менш проникливі, зовсім ні, просто його стосунки з дідом були особливими. Винятковими, як казала бабуся. Відтоді як Марк почав усвідомлювати себе, ні на що інше в питаннях пізнання світу він не покладався так, як на судження діда, а тому розумів: збрехавши, він більше не зможе спокійно дивитися в дзеркало, вважатиме себе кінченим зрадником чи щось таке. Ставало бридко вже від того, що така думка з’явилася в голові.
Утім, Арсен нічого не запитав — їм обом не подобалася ця розмова. Того вечора, розмовляючи, вони почувалися так, наче опускалися на дно замуленого озера, тож, коли Арсен підвівся, незграбно побажав на добраніч і вийшов з кімнати, обоє — і дід, і онук — відчули полегшення.
ebooksa