— Так. Хоча я так і не зміг дізнатися, хто це був. Утім, ходить багато легенд, у більшості з яких йдеться про його божественне воскресіння. Люди кажуть, що коли Габбард переконався, що невдовзі помре, він викопав собі могилу на церковному цвинтарі і став чекати Бога. А через кілька годин Габбард підвівся і вже ходив поміж живими. — Метью зробив паузу. — Здається, що відтоді він несповна розуму.
— Габбард гуртує довкола себе заблудлі душі, — продовжив Метью. — А в ті часи таких було хоч греблю гати. І він приймав їх усіх: сиріт, удовиць, чоловіків, що втратили за один тиждень всю свою родину. Тих, хто захворював, він робив вампірами, знову хрестив і забезпечував їх житлом, харчами та роботою. Габбард вважає їх своїми дітьми.
— Навіть відьом та демонів?
— Так, — стисло відповів Метью. — Він здійснює над ними ритуал усиновлення та вдочеріння, але він зовсім не схожий на той, який проводив Філіп. Габбард куштує їхню кров. Стверджує, що це розкриває вміст їхніх душ і є доказом того, що Бог доручає йому опіку над ними.
— Це також розкриває їхні таємниці, — повільно мовила я.
Метью кивнув. Недивно, що він хотів, аби я трималася якомога далі від цього отця Габбарда. Якщо який-небудь вампір скуштує мою кров, то дізнається про дитину і про її батька.
— Філіп із Габбардом дійшли угоди, яка звільняє де Клермонів від ритуалів та обов’язків його родини. Мабуть, мені слід було поставити його до відома, що ти моя дружина ще до того, як ми прибули до Лондона.
— Але ти визнав за краще цього не робити, — обережно сказала я, стискаючи кулаки. Тепер я зрозуміла, чому Гелоуглас запропонував нам пришвартуватися деінде, а не на початку Вотер-Лейн. Філіп таки мав рацію: інколи Метью поводився як бовдур або найнахабніший із сущих на землі.
— Габбард не заважає мені. А я не заважаю йому. Щойно він дізнається, що ти теж член родини де Клермонів, він від тебе відчепиться. — Метью щось помітив унизу на вулиці. — Слава Богу. — На сходах загупали важкі кроки, і за хвилину Гелоуглас та Хенкок уже стояли у вітальні. — Щось ви довго добиралися…
— І тобі привіт, Метью, — відповів Гелоуглас. — Значить, насамкінець Габбард таки став наполягати на аудієнції. І перш ніж ти про це скажеш — навіть не думай про те, щоб надурити його і залишити Діану тут: вона теж піде з нами.
Усупереч звичці, Метью пригладив рукою волосся від потилиці до лоба.
— От зараза, — вилаявся Хенкок, помітивши напрямок руху руки Метью. Волосся, що стало сторч, було, мабуть, іще одним «ключиком» до внутрішнього стану Метью: це означало, що його арсенал напівправд та ухильних маневрів вичерпався до дна. — Єдиний твій план полягав у тому, щоб уникнути Габбарда. Іншого плану ти не мав і не маєш. Ми завжди губилися в здогадках: ти сміливець чи просто ідіот, де Клермоне, але невдовзі це питання буде розв’язане і причому не на твою користь.
— Я планував зводити Діану до Габбарда в понеділок.
— Ага. Після того як вона встигла пробути у місті десять днів, — іронічно зауважив Гелоуглас.
— Поспішати не було потреби. Діана — член родини де Клермонів. До того ж, формально ми знаходимося поза межами міста, — похапцем пояснив Метью. Побачивши моє сконфужене обличчя, він додав: — Насправді район Блекфраєрс не є частиною Лондона.
— Я не збираюся йти до лігва Габбарда і знову дискутувати там із ним про географічні межі міста, — сказав Гелоуглас, ляснувши рукавичками об стегно. — Він не погодився з цим аргументом, коли ти на його підставі хотів розташувати штаб-квартиру братства в Тауері після того, як ми прибули на поміч ланкаширцям 1458-го року, не погодиться він із ним і зараз.
— Давайте не будемо змушувати його чекати надто довго, — сказав Хенкок.
— Ми маємо іще купу часу, — зневажливо відказав Метью.
— Ти ніколи не знався на припливах та відпливах, Мете. Припускаю, що ми подамося водою, оскільки ти й Темзу не вважаєш частиною міста. Якщо так, то ми, скоріш за все, вже спізнилися. Ходімо. — Гелоуглас нетерпляче кивнув рукою у бік парадних дверей.
Там уже нас чекав П’єр, натягуючи на руки чорні шкіряні рукавички. Свою звичну коричневу накидку він змінив на чорну, яка була надто довгою і старомодною. На його правій руці виднілася срібна емблема: змія, що оповиває хрест із серпиком місяця у верхньому квадранті. То був хрест Філіпа, відмінний від хреста Метью лише відсутністю на ньому зірки та геральдичної лілії.
ebooksa