Версія 1.0 — Оля Крет Fb2
Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3
Шепіт у пітьмі
Затямте раз і назавжди — ніякого видимого жахіття я тоді не побачив. Сказати, що моє рішення спричинене потрясінням, яке переповнило чашу і змусило мене стрімголов вибігти з помешкання Ейкелі та мчати серед ночі на чужому автомобілі по схожих на церковні бані пагорбах Вермонту[1], означає ігнорувати найочевидніші факти, що відкрилися мені останнім часом. Попри надзвичайно важливі та значимі речі, які я бачив і чув, попри винятково яскраві та незабутні враження, я навіть тепер не можу ані довести, ані спростувати свої жахливі припущення. Зрештою, зникнення Ейкелі нічого не доводить. У його домі не знайшли нічого незвичайного, крім слідів від куль всередині та зовні. Складалося враження, що Ейкелі вийшов прогулятися пагорбами і не повернувся. На місці не виявили жодних слідів ні гостей, ні того, що в кабінеті зберігалися усі ті страхітливі циліндри та механізми. Зрештою, хіба мав якесь значення його панічний страх перед цими пагорбами, що купчилися один на одному, перед нескінченним дзюрчанням струмків, серед яких Ейкелі народився та виріс, — тисячі людей підвладні таким самим незбагненним страхам. Більше того, аж до самого кінця його незрозумілі вчинки та передчуття цілком можна було пояснити дивакуватістю.
Усе почалося, як мені видається, з небувалої повені, що спіткала Вермонт 3 листопада 1927 року. У той час, як, власне, і зараз, я викладав літературу в Міскатонікському університеті[2], що в Аркгемі[3], штат Массачусетс, і саме захопився дослідженням фольклору Нової Англії[4]. Невдовзі після повені в газетах поряд із повідомленнями про тяготи, труднощі та надання допомоги постраждалим почали з’являтися дивні розповіді про істот, виявлених у потоках розбурханих річок. Чимало моїх друзів палко з цього приводу сперечалися і зверталися до мене з проханнями допомогти розібратись. Те, що мої фольклорні студії сприймалися так серйозно, лестило, і, як міг, я намагався спростувати нечувані вигадки, що, на мою думку, були наслідком давніх безглуздих забобонів. Було кумедно, що серйозні освічені люди можуть вважати, буцімто ці чутки не є виплодом неприборканої фантазії, а мають під собою, хай навіть сумнівні та викривлені, але факти.
Мені принесли кілька газетних вирізок із такими байками; одну історію з чиїхось слів записала і прислала у листі матір мого друга з Гардвіка, що у штаті Вермонт. У всіх випадках писали приблизно те саме, хоча йшлося про три різні місця — одне біля річки Ванускі поблизу Монпельє, друге — коло Вест-рівер в окрузі Віндем поблизу Ньюфейна, а третє — у самому серці Пассумпсика в окрузі Каледонія, що вище Ліндонвіля. Певна річ, інші місця також називали, одначе, як показав аналіз, усе сходилося на цих трьох. У кожному з цих випадків сільські мешканці повідомляли про появу в нуртуючих потоках води, що стікала з пагорбів, одного або кількох вельми чудернацьких і підозрілих об’єктів; помалу їх стали пов’язувати з напівзабутими примітивними легендами, які з такої нагоди місцеві довгожителі відродили з небуття.
На думку свідків, це були якісь небачені доти істоти. Цілком природно, в цей трагічний час потоки води несли і чимало людських тіл, але очевидці наполягали, що то були не люди, попри певну подібність за розміром і загальними обрисами. Запевняли, що то і не тварини, принаймні, не з відомих мешканцям Вермонту. Описували рожевуватих істот приблизно п’яти футів завдовжки, з ракоподібними тілами і парами чи то великих спинних плавців, чи то перетинчастих крил і кількох членистих кінцівок. За голову вони мали закручений, як мушля, еліпсоїд з безліччю коротких вусиків. Отримані з різних джерел описи істот були напрочуд схожі, втім, слід мати на увазі, що поширені серед цих пагорбів давні легенди сповнені яскравими описами і цілком могли вплинути на уяву свідків. На моє переконання, свідки — наївні, прості й неотесані жителі диких закутків — бачили понівечені, спотворені стихією тіла людей або худоби, а призабуті місцеві небилиці та легенди наділили ці печальні рештки фантастичними рисами.
Нинішнє покоління майже забуло химерний давній фольклор, він потроху відходить у минуле, але сам по собі є доволі незвичайним і, ймовірно, зазнав впливу більш ранніх індіанських переказів. Я знав цей фольклор доволі добре, насамперед завдяки надзвичайно рідкісній монографії Елі Девенпорт[5], що охоплювала усний матеріал, зібраний серед найстаріших жителів штату, і виданій ще 1839 року. Окрім того, ці легенди дуже подібні до історій, які мені довелося почути від старих жителів гірських районів Нью-Гемпширу. Якщо коротко, то в них ідеться про потаємну расу чудовиськ, які ховаються десь поміж віддалених узгір’їв, серед густих лісів, найвищих вершин і в темних долинах, де з невідомих джерел струменять ручаї. Цих істот рідко випадає побачити на власні очі, проте ознаки їхнього існування помічали ті, хто наважувався видертися по схилах деяких пагорбів далі, ніж зазвичай, або залізти в глибокі, вузькі ущелини з прямовисними схилами, куди не зважуються заходити навіть вовки.
У пересохлих річищах ручаїв та на безплідних пустирищах помічали дивні сліди чи то ніг, чи то кігтистих лап, а ще знаходили гідні подиву кола поставлених сторч каменів з пожухлою довкруж травою, і вже певно такої форми та положення їм надала не Природа. А ще на деяких схилах знайшли незвіданої глибини печери, і не схоже було, що брили, які перекривали входи до цих печер, опинилися там випадково. До того ж химерних слідів там було більше, ніж зазвичай, і вели вони як до печер, так і від них — якщо по цих слідах взагалі можна було визначити напрямок руху. А найгіршими були створіння, яких вряди-годи шукачі пригод помічали у мороці віддалених долин і в густих лісах на вершинах.
Усе це не викликало б особливої тривоги, якби описи не були настільки подібними. Усі свідчення мали кілька спільних рис: казали, що істоти нагадують величезних світло-червоних крабів з багатьма парами кінцівок і двома великими перетинчастими крилами на спині. Інколи вони ходили на всіх кінцівках, а інколи тільки на задній парі, послуговуючись іншими для пересування великих предметів невідомої природи. Якось їх бачили у чималій кількості, коли ціла група цих створінь пробиралася уздовж неглибокого лісового струмка, ідучи по троє в ряд і бувши вочевидь добре організованими. Одну особину бачили серед ночі: вона злетіла із самотньої голої вершини і, залопотівши велетенськими крилами, розчинилася в небі, на якусь мить затуливши повний місяць.
Складалося враження, що в більшості випадків ці істоти не втручалися в людські справи, але час від часу їм приписували зникнення шукачів пригод, особливо тих, що будували свої житла неподалік деяких долин або занадто високо на певних пагорбах — ставити будинки у деяких місцях вважалося нерозумним, попри те, що причина давно стерлася з пам’яті. Люди з острахом дивились на круті схили, хоч і вже давно забули, скільки поселенців зникло безвісти і скільки фермерських будинків, що притулилися до самісінького підніжжя цих похмурих зелених охоронців, згоріло до пня.
Одначе більш ранні легенди повідомляють, що ці створіння могли завдати шкоди лише тим, хто порушував їхній спокій. Пізніше виникли історії про їхню цікавість до людства і спроби створити потаємні аванпости у світі людей. З’явилися перекази про сліди пазурів, помічені вранці біля вікон фермерських садиб, а ще про зникнення людей досить далеко від небезпечних місць. Подейкували про голоси, що наслідували людську мову і зверталися з дивними пропозиціями до самотніх подорожніх на дорогах або лісових стежках, і про дітей, яких до смерті лякало побачене або почуте там, де прадавній ліс підходив до самих порогів людських осель. А в найближчий до нас час, той, що передував відмиранню забобонів і страху перед близькістю страшних місць, складали моторошні розповіді про самітників та відлюдькуватих фермерів, що в якусь мить пережили трагічний за своїми наслідками злам психіки. Про таких казали, що вони «продалися» цим дивним створінням. В одному з північно-східних округів на початку XIX сторіччя виникла навіть своєрідна мода — називати дивакуватих і відлюдькуватих людей прислужниками або союзниками цих потороч.
Що стосується природи цих істот, пояснення тут, зрозуміло, були різні. Їх переважно називали «ті», або «старші», хоча в різних місцевостях і в різний час побутували й інші назви. Переважна більшість пуритан прямо називала їх помічниками диявола і зробила предметом жвавих богословських дискусій. Поселенці з шотландською та ірландською кров’ю, яким дісталися у спадок кельтські легенди, — мешканці Нью-Гемпширу, а також їхні родичі, що завдяки губернатору Вентворту[6] осіли у Вермонті, — пов’язували цих істот зі злими духами і малим народом[7] гір та боліт, захищаючись від них замовляннями, що передавались від покоління до покоління. Однак, поза сумнівом, найфантастичніше пояснення природи цих створінь належало індіанцям. І хоча кожне плем’я мало свої легенди, у визначальних рисах вони збігалися: безумовно визнавалося, що ці створіння чужі на землі.
Міф пеннакуків[8], найпослідовніший і найяскравіший серед усіх, розповідає, що «крилаті» прийшли з Великої Ведмедиці в небесах, зробили копальні у горах і добувають там каміння, якого більше немає у жодному іншому світі. Легенда каже, що вони не живуть тут, а просто утримують аванпости і, завантажившись камінням, відлітають на північ, до своїх зірок. Шкоди вони завдають лише тому, хто занадто близько до них підійде або надумає шпигувати. Тварини їх уникають, маючи інстинктивну неприязнь, а не через страх стати здобиччю. «Крилаті» не можуть споживати земні харчі або живність, тож доправляють їжу зі своїх зірок. Опинитися поруч із ними дуже небезпечно, і молоді мисливці, які час від часу забрідають на такі пагорби, зникають і більше ніколи не повертаються. А ще не варто дослухатися до того, що вони шепочуть серед ночі в лісах, імітуючи людські голоси. Вони знають мови різних народів — пеннакуків, гуронів[9], людей п’яти племен[10], — але, найвірогідніше, своєї мови не мають, і складається враження, що вона їм навіть не потрібна. Між собою вони спілкуються, змінюючи колір голови, і при цьому кожен колір означає щось своє.
Певна річ, усі легенди чи то білих, чи то індіанців відійшли в небуття у дев’ятнадцятому столітті, залишивши по собі лишень окремі атавістичні прояви. Життя мешканців Вермонту усталилося, і щойно місця їхнього проживання та спосіб життя упорядкувались відповідно до певного плану, вони почали дедалі рідше згадувати ті страхи, що лягли в основу тих легенд, а згодом геть забули, що такі страхи взагалі колись були. Більшість знала тільки, що декотрі місця на пагорбах вважаються недобрими, нездоровими та загалом непридатними для проживання і краще триматися від них подалі. З плином часу суто економічні інтереси так тісно переплелися зі звичними місцями проживання, що не було жодного сенсу покидати їх межі, і виходило так, що пагорби лишилися безлюдними не за чиїмось задумом, а просто через збіг обставин. І нині мало хто шепотівся про жахливих мешканців узгір’їв, хіба тільки бабусі, які зберегли віру в дива, та здитинілі довгожителі, однак і вони сходилися на тому, що тепер від тих створінь не слід очікувати нічого поганого, позаяк вони вже звикли до людей та їхніх осель. Та, зрештою, і люди дали спокій мешканцям узвиш.
Про все це я вже читав, до того ж знав і з розповідей жителів Нью-Гемпширу, а тому, коли почали ширитися чутки про повінь, мені неважко було здогадатися, на чому вони ґрунтуються. Як міг, я намагався пояснити це своїм друзям, і мене потішало, коли окремі упертюхи наполягали на тому, що в цих розповідях щось таки може бути правдою. Вони твердили, що між ранніми легендами прозирає суттєва подібність, серед іншого і в деталях, і що вермонтські пагорби значною мірою залишаються недослідженими, а отже, буде нерозумно беззастережно відкидати ймовірність перебування там загадкових істот. Так само неможливо було переконати моїх упертих друзів у тому, що всі міфи, як відомо, базуються на спільній структурі та пояснюються спільним типом викривлення реальності, що бере свій початок у ранній стадії розвитку мислення людини.
Не було жодного сенсу переконувати таких опонентів у тому, що вермонтські міфи, власне кажучи, майже нічим не відрізнялися від тих універсальних легенд про персоніфікацію природи, котрі заполонили античний світ фавнами, дріадами, сатирами, породили калліканзарів[11] сучасної Греції, нашептали напівдиким валлійцям та ірландцям про існування дивних, маленьких, моторошних і ретельно прихованих від людей племен троглодитів[12] і землериїв[13]. Також марною справою було нагадувати їм про віру непальських гірських племен в існування страшних Мі-Го[14] чи «відразливої снігової людини», що зачаїлася серед льодовиків і гірських шпилів у Гімалаях. Коли я виклав усі ці докази перед своїми опонентами, вони почали використовувати їх проти мене самого, стверджуючи, що з цього і випливає певна історичність прадавніх легенд, що саме це свідчить про реальне існування химерної «старшої» раси, яка жила на Землі, але була змушена переховуватися після приходу і поширення людей, представники якої збереглися, хоча й у значно меншій кількості, до недавніх, а можливо, навіть і до наших днів.
Що більше я намагався кепкувати з цих просторікувань, то затятіше мої уперті друзі ставали на їх захист, підкріплюючи свої докази ще й тим, що навіть без посилань на прадавні легенди нинішні повідомлення справляють враження надто чітких, узгоджених між собою, детально, тверезо та просто викладених, аби не брати їх до уваги. А двоє чи троє екстремістів-фанатиків навіть дійшли до того, що, посилаючись на давні індіанські легенди, зробили припущення про неземне походження загадкових істот, цитуючи дивовижні книжки Чарльза Форта[15] з розповідями про гостей із інших світів та космічних прибульців, що часто навідували Землю. Проте більшість моїх опонентів були звичайнісінькими романтиками, які прагнули перенести на тло реального життя фантастичні уявлення про потаємний «малий народ», що набули популярності завдяки блискучим і жаским оповідям Артура Мекена[16].
Нема нічого дивного у тому, що подібні суперечки спричинили появу в «Аркгем Едвертайзер[17]» публікацій у формі листів до газети; дещо передрукували видання з тих районів Вермонту, звідки й походили загадкові розповіді. Так, «Ратленд Геральд[18]» присвятила півсторінки уривкам із цих листів, а «Бреттлборо Реформер[19]» повністю передрукувала один із моїх розлогих коментарів до історичних та міфологічних питань, доповнивши власними міркуваннями в колонці «Вільне Перо», і висловила захват моїми скептичними висновками та цілковито їх підтримала. До весни 1928 року я став у Вермонті знаною особою, попри те, що ніколи не бував у цьому штаті. Тоді я й отримав листи від Генрі Ейкелі, які справили на мене настільки глибоке враження, що раз і назавжди привернули мою увагу до чарівного краю зелених гір [20]і дзюркотливих лісових струмків.
Більшу частину відомостей про Генрі Вентворта Ейкелі я зібрав завдяки листуванню з його сусідами і єдиним сином, що мешкав у Каліфорнії, але це сталося після подій у його самотньому сільському будинку. Як з’ясувалося, він був останнім представником давньої та поважної місцевої родини, з якої походили шановані юристи, чиновники та землевласники. Втім, у його особі ця родина зазнала переходу від суто практичних занять до чистої науки; в університеті Вермонту він мав значні успіхи в галузях математики, астрономії, біології, антропології та фольклору. Я ніколи не чув про нього раніше, і в листах він майже нічого не повідомляв про себе, але видно було одразу, що він — чоловік із сильним характером, освічений, з розвиненим інтелектом, хоча й самітник, не надто обізнаний у суто світських справах.
Попри дивовижність його поглядів, я з самого початку поставився до Ейкелі значно серйозніше, ніж до будь-якого іншого опонента. З одного боку, він справді стояв близько до тих реальних явищ — видимих і відчутних, — про які так незвичайно розмірковував; з іншого боку, як справжній учений, він виявляв непідробну готовність піддати свої висновки експериментальній перевірці. Він не прагнув першості, головне для нього було — отримати переконливі докази. Певна річ, я почав з того, що визнав ці його докази помилковими, хоч і віддав належне їх «інтелектуальності»; а ще я ніколи не вважав безумством підтримку ідей Ейкелі його друзями, як і його власний страх перед самотніми зеленими пагорбами. Я міг пересвідчитись, що він зробив чимало, а в його повідомленнях справді йдеться про незвичайні обставини, що заслуговують на увагу, хоча мене й не влаштовували запропоновані ним фантастичні пояснення. Пізніше я отримав від нього певні речові докази, котрі й перевели всю проблему в цілком іншу, вельми дивну площину.
ebooksa