— Хах! Що можуть бачити старечі очі, окрім повної чаші для подаянь?
— … повертається звідси назад у рівнини.
— Попроси його лишитися.
Кім похитав головою.
— Я знаю свого святого і його гнів, коли йому суперечать, — виразно відповів він. — Від його проклять здригнуться гори.
— Шкода, що вони не врятували його від удару по голові. Я чула, що це ти той, із тигрячим серцем, хто відлупцював сагиба. Дай йому ще трохи поспати. Зоставайся!
— Горянко, — мовив Кім із суворістю, яка, однак, не змогла надати твердості рисам його юного овального обличчя, — це надто високі для тебе речі.
— Хай боги змилуються над нами! Відколи це чоловіки та жінки стали відрізнятися від чоловіків та жінок?
— Жрець є жрець. Він сказав, що вирушить оце зараз за годину. Я його чела, і я піду з ним. Нам потрібна їжа на дорогу. Він шанований гість у всіх селах, але — Кім зненацька усміхнувся геть по-хлоп’ячому, — тут їжа смачна. Дай мені трохи.
— А що, як не дам? Я головна жінка цього села.
— Тоді я тебе прокляну… трохи… не надто, але так, що запам’ятаєш. — Він не міг стримати усмішку.
— Ти вже прокляв мене опущеними віями і задертим підборіддям. Прокльони? А що мені до тих слів? — вона стисла руки на грудях… — Але я не хочу, щоб ти йшов сердитий, або з поганими думками про мене, збирачку коров’ячих кізяків і трави в Шемлегу, але таки не просту жінку.
— Я нічого не думаю, — сказав Кім, — крім того, що я засмучений, що мушу йти, бо я втомлений і нам потрібна їжа. Ось торба.
Жінка сердито хапнула її.
— Я була дурепою, — сказала вона, — Хто та жінка з рівнини? Світла чи смаглява? Я була колись світлою. Смієсся? Колись, дуже давно, можеш повірити, сагиб задивлявся на мене ласкаво. Колись, дуже давно, я носила європейський одяг в отому місіонерському будинку. — Вона вказала у бік Котгара. — Колись, дуже давно, я була кир-лис-тиянкою і говорила по-англійськи, як сагиби. Так. Мій сагиб сказав, що хоче повернутися й одружитися зі мною — так, одружитися. Він поїхав — я доглядала його, поки хворів — але він так і не повернувся. Потім я побачила, що кир-лист-тиянські боги брешуть і повернулася до свого народу… Відтоді я ніколи не заглядалася на сагибів. (Не смійся з мене. Той стан уже минув, маленький жрець!) Твоє лице, твоя хода і твоя розмова нагадали мені мого сагиба, хоч ти всього лиш мандрівний жебрак, якому я даю милостині. Проклянеш мене? Ти не можеш ні клясти, ні благословляти! — вона взялася руки в боки і гірко розсміялася. — Твої боги — брехня, справи твої — брехня, слова твої — брехня. Немає богів ніде під небом. Я це знаю… Але на мить я подумала, що це мій сагиб повернувся до мене, він був мені богом. Так, колись я грала на фортепіано у місіонерському будинку в Котгарі. Тепер я подаю милостиню жерцям-язичникам, — вона вимовила останнє слово англійською і зав’язала туго напханого клунка.
— Я на тебе чекаю, чело, — сказав Лама, спираючись на одвірок.
Жінка обвела очима високу постать.
— Іде він! Він і половини милі не подолає. Куди хочуть іти ці старечі кістки?
На цьому Кім, якого вже приголомшили слабкість Лами і вага клунка, чесно втратив терпець.
— А тобі що до того, зловісна ти жінко, куди він іде?