Кім

Кім благально склав руки.

— Куди ви їдете? — запитала жінка, простягаючи йому половину перепічки, вийнятої із зашурганого згортка.

— До самого Бенареса.

— Ви, мабуть, лицедії? — висловив припущення молодий солдат. — Мо’ покажете нам якісь фокуси, щоби збавити час? Чого цей жовтий чоловік не відповідає?

— Бо він святий, — зверхньо виголосив Кім, — і думає про речі, які для тебе заховані.

— Це можливо. Ми, лудхіанські сикхи, — він розкотисто виголосив ці слова, — не забиваємо собі голови богослів’ям. Ми б’ємося.

— Син брата моєї сестри служить наїк [капралом] у цьому полку, — спокійно мовив ремісник-сикх. — У них там є роти з догрів.

Солдат зиркнув на нього, бо догри — іншої касти, ніж сикхи, а лихвар захихотів.

— Для мене всі однакові, — сказала дівчина з Амрітсара.

— Ще б пак, — уїдливо пирхнула дружина хлібороба.

— Та ні ж, але всі, хто служать урядові зі зброєю в руках, складають, так би мовити, єдине братство. Братство касти — це одне, але крім цього, — вона боязко озирнулась навкруги, — єдність палтана — полку, чи не правда?

— У мене брат у джатському полку, — сказав хлібороб. — Догри — хороші люди.

— Принаймні, сикхи твої дотримувалися такої думки, — промовив солдат, який сидів у кутку, суплячись на старого. — Саме так думали твої сикхи, коли дві наші роти прийшли їм на допомогу в Пірзай-Коталі[41]; вісім афрідійських знамен стирчали тоді на гребені. Ще й трьох місяців відтоді не минуло.

Він розповів про воєнні дії на кордоні, під час яких догрські роти лудхіанських сикхів добре себе показали. Амрітсарська дівуля всміхнулася; вона розуміла, що оповідач прагне її схвалення.

— Ой, леле! — вигукнула дружина хлібороба, коли солдат закінчив. — Значить, їхні села були спалені, а малі діти лишилися без притулку?

— Вони глумилися з наших убитих. Після того як ми, солдати сикхського полку, провчили їх, вони заплатили велику данину. Ось як усе це було… Це Амрітсар, чи що?

— Ага, і тут проколюють наші квитки, — сказав лихвар, нишпорячи у себе за поясом.

Ліхтарі блідли при світлі зорі, коли контролер-метис почав обхід. На Сході, де люди ховають свої квитки по всяких незвичайних місцях, перевірка квитків тягнеться довго. Кім показав свій квиток, і йому веліли виходити.

— Але я їду до Амбали, — засперечався він, — я їду з цим святим чоловіком.

— Можеш їхати хоч у Джаханум, мені то що? Цей квиток тільки до Амрітсара. Пішов геть!