Війна і міф. Невідома Друга світова

Пропозиція щодо організації системи колективної безпеки проти можливої агресії Третього Райху пролунала від Британії та Франції ще у квітні 1939 року. 12 серпня до Москви прибули військові місії цих країн, але переговори закінчилися 21 серпня нічим у зв’язку з тим, що радянське керівництво висунуло завідомо неприйнятні умови співпраці. Радянський представник Климент Ворошилов вимагав права на окупацію Червоною армією Галичини та Віленської області, які входили до складу Польської держави.

Водночас з переговорами із Лондоном і Парижем, Москва звернула свій погляд на Берлін.

19 серпня 1939 року Сталін публічно висловився про необхідність підштовхнути Європу до масштабної війни, яка б стала увертюрою до «світової революції».

Виступаючи на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б), радянський вождь підкреслив:

«Питання війни чи миру вступає в критичну для нас фазу. Якщо ми укладемо договір про взаємодопомогу з Францією і Великою Британією, Німеччина відмовиться від Польщі. Війна буде відвернена. <…> Якщо ж ми приймемо пропозицію Німеччини про укладення пакту про ненапад, вона, звичайно, нападе на Польщу, і втручання Франції та Англії у цю війну стане неминучим. Західна Європа зазнає серйозних збурень та розрухи. <…> ми зможемо сподіватися на наш успішний вступ у війну. Досвід двадцяти останніх років показує, що в мирний час неможливо мати в Європі комуністичний рух настільки сильний, щоб більшовицька партія змогла захопити владу. Диктатура цієї партії стає можливою лише в результаті великої війни. Ми зробили свій вибір, і він зрозумілий».

Світова революція — відповідь СРСР на міжнародну фінансову кризу. Радянський плакат 1930-х рр.

Нацистська Німеччина і сталінський СРСР були рівною мірою незадоволені світовим устроєм, сформованим внаслідок Першої світової війни. У тих умовах зближення Третього Райху і Радянського Союзу було природним. Вибір на користь союзу з Німеччиною давав Кремлю можливість успішно реалізувати геополітичні цілі. При цьому вступ країни у «велику» війну радянська верхівка планувала у зручний момент. Відтягування ж цього моменту завдяки пакту з Німеччиною — лише супутній елемент цієї політики.

Задля того, щоб зблизитися зі Сталіним, Гітлер пообіцяв йому всіляке сприяння у реалізації територіальних домагань щодо Балтійських країн, Польщі (зокрема теренів теперішніх Західної України та Західної Білорусі), Фінляндії, а також у сфері торговельно-економічних відносин.

Ще 19 серпня представники Німеччини та СРСР підписали надзвичайно широкий економічний договір. Того ж дня В’ячеслав Молотов передав до Берліна проект пакту про ненапад між двома країнами. Угода гарантувала Гітлерові спокій на східних рубежах Німеччини і дозволяла, «не озираючись», воювати з Польщею, Францією та Британією.

23 серпня до Москви прибув міністр закордонних справ Німеччини Йоахім Ріббентроп. Переговори завершилися підписанням Пакту про ненапад, за яким в історіографії закріпилася назва «Пакт Молотова — Ріббентропа» і який по суті був пактом Сталіна — Гітлера.

Документ мав найтрагічніші наслідки для народів Європи і світу. Саме ця угода стала тим механізмом, який «відчинив двері» для нової світової війни.

Термін дії угоди визначався десятьма роками з автоматичним продовженням на п’ять років у випадку, якщо жодна зі сторін його завчасно не денонсує. Обидві держави зобов’язувалися утримуватися від будь-яких насильницьких дій одна щодо одної, висловлювали готовність не підтримувати третіх держав у разі нападу на якусь із договірних сторін. Угода забороняла брати участь у міжнародних блоках та союзах, спрямованих проти когось із учасників пакту.

«Нейтральні країни: Ми в б-б-безпеці, поки сидимо т-т-тихо...» Карикатура Л. Іллінверта з британської газети «Daily Mail», 1940 р.

Поруч із договором уклали таємний додатковий протокол, який передбачав розмежування сфер впливу сторін у Східній та Центральній Європі. Цей документ грубо порушував суверенітет і територіальну цілісність цілої низки незалежних держав.

Радянська сфера впливу охоплювала Естонію, Латвію, Фінляндію, Бессарабію та східну частину польської держави (на схід від річок Нарва, Вісла, Сян). На радянському боці, окрім українських і білоруських етнічних земель, опинилися Люблінське та частина Варшавського воєводства, заселених головним чином поляками.

Ця змова відверто порушувала існуючі європейські кордони та систему міжнародних угод. По суті Німеччина та СРСР цим ініціювали не лише швидкий поділ Польщі, але й континентальний воєнний конфлікт, бо гарантами безпеки Польщі виступали Британія та Франція.

Радянська сторона заперечувала аж до кінця 1980-х років існування таємних протоколів до Пакту про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом та пізнішого Договору про дружбу та кордон.

Питання про таємні протоколи постало під час перебудови. Спеціально створена Особлива комісія на чолі з секретарем ЦК КПРС Олександром Яковлєвим вивчила питання і на з’їзді народних депутатів СРСР 24 грудня 1989 року виклала висновки. З’їзд засудив факт підписання таємного додаткового протоколу та інших таємних домовленостей з Німеччиною, зазначивши, що прописані у них розмежування «сфер інтересів» СРСР і Німеччини та інші дії юридично суперечили суверенітету третіх країн.

Радянський оригінал додаткового протоколу знайшли дещо пізніше — у жовтні 1992 року після розсекречення архіву ЦК КПРС. Цей таємний протокол разом з іншими документами «Особливої папки» оприлюднили наприкінці 1992 — на початку 1993 років.

Проте й у наш час, всупереч історичним фактам, наявність додаткового таємного протоколу радянсько-німецького пакту багатьма російськими істориками та політичними діячами заперечується як начебто підробка, сфальшована західними спецслужбами з метою заплямування СРСР.