Ольга Кобилянська (1863—1942) – відома українська письменниця демократичного напряму. Однією з проблем, які глибоко її хвилювали, була доля жінки, її право на освіту, працю, на громадське життя. Цій проблемі й присвячена повість письменниці «Царівна» (1895), про яку свого часу Леся Українка писала: «Краса цієї повісті не так в її ідеях, як у глибокій, тонкій, логічній психології героїні Наталки. Читаючи історію думки Наталчиної, я немов бачила перед собою історію цілого нещасливого нашого інтелігентного жіноцтва».
Ольга Кобилянська
Царівна (збірник)
Жінка з країни меланхолії
Наприкінці XIX – на початку XX століття в українську літературу приходить нове покоління митців, серед яких визначну роль відіграють жінки-письменниці – Леся Українка, Ольга Кобилянська, Любов Яновська, Наталя Романович-Ткаченко, Катря Гриневичева, Дніпрова Чайка, Христина Алчевська. Може, найколоритнішою серед них була буковинка Ольга Кобилянська. Леся Українка виділила літературу Буковини як одну з тих гілок, яка має неповторний романтичний колорит, відзначається сильним індивідуалістичним пафосом, залюбленістю у дику і свавільну гірську природу, з одного боку, і прагненням гармонізувати чуття і розум, красу і етику, буденність і прийдешність, з другого боку. Усі ці ідеї відбила Ольга Кобилянська, близька товаришка Лесі Українки, письменниця, яка виховувалася на двох культурах – українській і німецькій і яка внаслідок своєї відкритості до «іншого» світу внесла в українську літературу чимало нових тем, ідей та образів, за що здобула собі визнання «чужинки» в українській літературі і була названа «першою ластівкою» українськими модерністами.
Ольга Кобилянська була
Ольга Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року на Буковині в родині дрібного урядника-службовця. До 28 років життя її було пов"язане з невеликими містечками – Сучавою, Кімполунгом, селом Димкою, і це життя вона назве «життям без подій». Провінційне життя малих містечок, з одного боку, і прекрасні й дикі карпатські гори, серед яких виростала, з другого, визначили характер світовідчування письменниці, вплинули на коло лектури, сформували інтенсивність внутрішнього життя і задали певний меланхолійний характер її творчості, властивий стану маргінальності, відособленості від великих культурних центрів. Протиставлення долин і верхів, маленького містечка і великого міста, природи і культури визначать зміст улюблених колізій у її творчості. Героїня її психологічного роману «Царівна» буде не раз нарікати на життя у «малому містечку»: «Ох, як глибоко зненавиділа я ту брудну долину, ту долину, в котру мусила про те все назад вертати!» – говоритиме її героїня Наталка Верковичівна.
Однак життя у малому містечку мало свій колорит і свою культурну ауру. Культурне і духовне життя маломістечкової інтелігентної родини, у колі батька, матері, братів, сестри відіграло велику роль у становленні характеру Ольги Кобилянської, а також визначило повною мірою тематику і образність її творів. Попри монотонність тодішнього неголосного життя інтелігенції в малому містечку, існувала в ньому своєрідна домашня культура – тут родинна духовна атмосфера була перейнята читанням, малюванням, розмовами, мріями. Духовне життя в родині Кобилянських, як свідчать архівні документи, було досить інтенсивним: діти і батьки писали, присвячуючи одне одному вірші, записували пісні, музикували і співали, а також вели щоденники. Один з братів Ольги – Юліан – пізніше стане викладачем гімназії й укладачем українсько-німецько-латинського словника, інший брат – Степан – буде військовим, навчатиметься у Віденській художній академії і стане відомим як талановитий живописець. Сестра Євгенія мала чудовий голос і заповідалася стати співачкою.
Важливими для формування поглядів і смаків письменниці, окрім сім"ї, були також багатокультурність і багатомовність буковинського краю, де поруч мешкали українці, євреї, поляки, румуни, цигани, німці. Ця багатокультурність проходила навіть через сім"ю – у родині Кобилянської мати походила із спольщеного німецького роду, а вдома говорилося українською, німецькою, польською мовами. Як пізніше скаже Кобилянська, «все було, мов павутиною, обсноване Німеччиною (так Кобилянська називає німецьку мову. –
Писати по-українськи Кобилянська стала під впливом своєї товаришки – Софії Окуневської, яка, зізнавалася письменниця, переконала її, що «мені треба писати не по-німецьки, а для свойого народу – по-українськи». Вибір мови, так само як і національна самосвідомість, взагалі дістають виразну фемінну атрибутику у Кобилянської. «"Німеччині", і несказанній доброті, і розумові своєї дорогої, незабутньої матері (спольщеної німкені) завдячую я, що єсьм тим, чим єсьм, – зізнавалася в автобіографічному листі Кобилянська, – а Софії Окуневській, теперішній лікарці і товаришці моїй, як і Наталі Кобринській, – що вийшла з мене українська патріотка». Так, письменство символічно пов"язується у неї з материнським образом, а сама «українськість» дістає виразну фемінну символіку: до українства її прилучили товаришки-жінки.
Прикметно, що формування української національної самосвідомості для письменниці було явищем, спорідненим з творенням власної індивідуальності, себто процесом культурним, а не природним, вродженим. І особливу роль у цьому процесі вибудовування модерного індивіда Кобилянська відводила зустрічі і діалогу з «іншим» – з іншою культурою, іншою національністю, іншою статтю.
Як водилося у родинах тодішніх не вельми заможних державних службовців, якою і була родина Кобилянських, освіта надавалася передусім синам. Донькам же лишалося займатися самоосвітою і шукати вигідного одруження. Як зізнавалася пізніше письменниця, чотири класи початкової школи вона закінчила «в горах в Кімполунгу», а «систематичної науки не було в мене; я не кінчила жадні науки, і хіба те було моє, що прочитала, а що я і могла читати в малім містечку, як Кімполунг, або в селі, куди ми відтак пішли?». 1891 року Кобилянська переселяється з батьками до Чернівців, а здобуваючи популярність як письменниця, поступово налагоджує зв"язки з багатьма культурними діячами – українськими, німецькими, чеськими. Однак туга за «великим світом», куди вона не може вирватися то внаслідок прив"язаності до батьків, то внаслідок хвороби, – лишається в неї назавжди.
І ще одна обставина впливала на характер Кобилянської. Кінець XIX століття позначений могутнім впливом і поширенням феміністичного руху. Ідеї жіночої емансипації, зокрема матеріальне і духовне визволення інтелігентної жінки середнього класу, право на самореалізацію і подолання усталених стереотипів, які зводилися до думки, що сформулював один із персонажів у її повісті «Царівна»: «мужчина – то «все», а жінка – то "ніщо"», ставали могутнім фактором модернізації життя, побуту, соціальних і приватних відносин наприкінці XIX століття.
Ольга Кобилянська не лише знайомиться з ідеями фемінізму, стає одним із організаторів «Товариства руських жінок на Буковині», але й у власних творах відбиває феміністичні ідеї. Так, починаючи з ранніх творів, власний досвід, жіноча тематика і феміністичні ідеї тісно переплітаються у її творчості. Складається навіть особливий рід жіночого автобіографізму – неприховано суб"єктивного, символічного, меланхолійного.
«Царівна»: «вища» жінка
Характер жінки як особистості, що прагне до самореалізації і культурної творчості, а в житті відіграє роль виховника і товариша, у творах Кобилянської витісняє популярне на той час переконання про єдине,
Вибудовується ця психологічна повість на основі різкого протиставлення буденності і мрій, оточення і виняткової особистості, будучності і теперішності. Василь Орядин, один з персонажів повісті, говорить, що доменою жіночою є «минувшість», натомість «в мужчин переважно будучність на оці». Власне, вся історія головної героїні Наталки Верковичівни, яка занадто перейнята ідеалом саморозвитку і «будучини», протилежна такому уявленню і не є типово «жіночою». Більшість же перших рецензентів (О. Маковей, А. Кримський, М. Грушевський) намагалися підкреслити у повісті передусім непослідовність традиційного жіночого романсу, який вони вичитали у повісті, і при цьому іронізували над рефлексіями героїні, її ідеалом «вищого» чоловіка та ідеєю товариськості-любові, якої шукала Наталка.
Однак жіночий романс у повісті Кобилянської дістає не лише персональний, але й національний виховний підтекст. Йшлося про виховання українського модерного індивіда, тому героїня повісті мріє не лише про те, щоб реалізувати себе духовно, але щоб «сотворити щось таке, що поривало би» народ, бо «та маса з самого ожидания і невільничої податливості запала в нидіння». «Чому в нас так мало гордості й відпорної сили, так мало наклону до величчя, так мало поривів до могутності?» – роздумує Наталка і прагне бодай із себе створити повноцінну індивідуальність, реалізувавши свої бажання та вроджені свої здібності. Цей пафос перетворення пасеїстичної і пасивної маси народної на колектив індивідуальностей, а жінки – на повноцінну індивідуальність Леся Українка назве основною неоромантичною тенденцією у «Царівні». Сама ж Кобилянська ототожнить цю тенденцію з ідеалом «жінки європейського закрою» і перетворенням жінки з
Ідеал виховання «вищої» жінки у творчості Кобилянської відбивав не вузькі ідеї особистого щастя, але надавав феміністичним тенденціям глибшого культуротворчого і модернізаційного сенсу. Кобилянська була цілком свідомою цього, коли писала: «Мої героїні витиснули вже або бодай звернуть на себе увагу русинів, що побіч дотеперішніх Марусь, Ганнусь і Катрусь можуть станути і жінки європейського характеру, не спеціально галицько-руського». Виховання європейських типів чоловіків і жінок, а також критика української провінційності – ідеї, актуальні в ситуації «кризи статі», яку ми спостерігаємо наприкінці XIX століття і яка відбилася у творах А. Стріндберга, Г. Ібсена, Г. Гауптмана, Ст. Пшибишевського, В. Винниченка.
Безперечно, повість «Царівна» несе в собі відсвіт ідей Ф. Ніцше про «надлюдину» і «вищих» людей, хоча Кобилянська приховано полемізує з німецьким філософом і щодо можливостей жіночої дружби, і щодо можливостей виховання «вищої» жінки. Однак саме під впливом Ніцше, як зізнавалася сама Кобилянська, сформулювалася її ідея «будучності» – поривання до «повного життя», що розуміється у плані самореалізацїї, індивідуальної і культурно-національної. У цілому, ідея Фрідріха Ніцше, які набули широкої популярності на межі XX століття та вплинули і на формування найвищих концепцій культури, і на складання найбанальніших ідеологій, і на провокацію по-міщанськи обмежених уявлень про т. зв. «надлюдину», були могутнім чинником розвитку європейської культури на початку XX століття.
Отже, значною мірою під впливом ідей Ніцше Кобилянська була зацікавлена у творенні «вищої» культури, особливо в перспективі «будучності» – повної самореалізацїї людини, і саме цю ідею вона пов"язує зі своїми жіночими характерами. Ідея «будучності» була важливою не лише для самореалізацїї жінки, але і для долі нації. Тому на жінку і матір покладаються обов"язки не лише народити і виховати дитину, але також «змоделювати» майбутній характер як культурний тип. Тож її героїні мають перед собою ще іншу мету, окрім любовного романсу, – «нехай ще вимоделюють і характер його (сина-русина. –
ebooksa