. . .…..
Вернув саме з заходом сонця додому.
Ми сиділи з панею Марко на веранді вдвійку і ждали його, т. є. вона ждала. Я лиш товаришила їй. Мені розболілася голова, і на свіжім воздусі було мені легше.
Коли я його побачила недалеко дому, забило в мені серце живіше, і я поблідла.
Смішно.
І чому це? Ні, ні, він був мені цілком байдужий, був лише добрим, дуже добрим знайомим. Я навіть не розумію, з якої причини стратила я свою певність, іменно від тієї хвилі в городі, в котрій сказав на мій жартівливий закид, що «що він любить, любить вже навіки!». А що я занепокоїлася його приходом тепер, це мало в тім свою причину, що він бачив моє заклопотання при стрічі з Орядином!
Мабуть, тому й змінився він супроти мене. Його, може, розлютило, що товаришка його матері має знайомих мужчин і її душа не звернена лише до тієї, що хліб дає, що в неї є мрії «романтичні», що, може, вона має навіть якісь любовні зносини за її плечима і що, помимо звісної обіцянки остатися і берегти далі хоровиту даму, покине її якого-небудь гарного дня і піде так, як прийшла…
Так, так, це лиш такі здогади могли змінити настрій його душі, мені ще донедавна так щиро прихильної! Пані Марко мусила йому щось сказати про Орядина і про мене, а може, сказала і все, що знала від мене про мене і про його? Звідки брались би в нього думки про заручини? Він бачив прецінь, яке життя ми ведемо. Що мені діяти? Звинятися перед ним?
Ба! з якої причини? Тому, що в мене, як насміхався Орядин, «тонке, вразливе сумління, мов павутина» і я не зношу на собі найменшої тіні? Впрочім, чи я кріпачка, щоби звинялася зі свого поступування? Ах, ні, коли вже раз так про мене думає, коли став холодним, ранить мене, так нехай! Я підійму голову ще вище, чим ліпше трафить він у серце. Він помиляється. Я вмію горе зносити!
Він ішов через зільник просто до нас, до веранди, вільним ходом і поздоровив нас уже здалека. Ступаючи сходами вгору, глянув на нас втомленими очима, і один-однісінький погляд на його лице переконав мене, що в його душі зайшло «якесь сонце».
– Добрий вечір! – сказав і, знявши капелюх з голови, кинув його таким рухом від себе, мовби був фізично дуже втомленим.
– Добрий вечір, Івасю! – відказала пані Марко втішно. – А де ти так барився? Ходив ще, може, до кого прощатися?
– Ні, – відповів він. – Відпровадив лиш Оксану додому, а опісля зайшов ще в міський город на прохід. Мене болить голова… – Сказавши це, притягнув близько до матері крісло й сів напроти мене.
– І тебе болить голова?
– Чи болить ще кому, крім мене? – спитав він.
– Таже Наталці…
– Так? Може, зі зворушення? – Він перехилився до мене, і по його тонких устах заграла лиш для мене замітна злослива усмішка.
– У мене зі зворушення, пане доктор, – відповіла я спокійно, хоч на дні душі так і скипіло щось відпорне на його іронію. – Але з чого болить вона у вас? – Я говорила півголосом і не дивилася йому в очі.
– О, в мене не дивота, – відповів з уданою веселістю. – В мене, як німці кажуть, Reisefieber![78]
– Мені так прикро, Івасечку, що ти їдеш нічним, а не аж ранішнім поїздом, – вмішалася пані Марко. – Це виглядає так, як би я тебе виганяла!
ebooksa