Царівна (збірник)

22
18
20
22
24
26
28
30

Він усміхнувся гірким усміхом, відгортаючи повільним рухом волосся з чола.

– Ні, мамо, ви не виганяєте мене.

– Так що ж жене тебе від мене?

– Мене… жаль за… морем. – А відтак додав: – Ви ж знаєте, мамо, що я мушу покинути вас!

– Знаю, знаю, мій сину, однак цим разом ранить мене твій від"їзд серце більше, як звичайно.

– Це болить мене. Однак майте терпеливість. Мине ще якийсь час, і я прибуду до вас назавсіди. Мушу конче побачити ще Індію, а опісля, як доля схоче, заживемо вдвійці.

– Як доля схоче! – відповіла вона гірко.

– І чому би не хотіла? Впрочім, – додав напівжартівливо, напівглумливо, – мені вже найкрайніша пора вертати назад до свого «ремесла». Тут у вас я зніжнів, як жінка, зм"як; ще якийсь час, і різна неміч вчепилася би мене, заким би я це й замітив.

– А там, на морі, чуєтеся сильніші, пане доктор? – спитала я стиха.

– О, там! Там широко і просторо, там смерть так близько коло чоловіка, що він забуває все проче. Сили і думки його зайняті, можуть гуляти досхочу. Тут мені тісно, а почасти я майже непотрібний.

– Іване, ти говориш таке при мені? – обізвалася з жалем стара дама. – Чи я в тебе вже нічого не значу?

– Простіть, мамо! Ви значите у мене дуже багато, однак я належу поки що там…

– Але серцем тут, не правда ж, мій сину?

– Тут, мамо, тут, – відповів. І, похиляючись, притиснув її руку до своїх уст. – Надіюся, що як поверну, то не буду таким нудним, як, наприклад, нині. Там полишу всю свою неміч, свої хиби, всі свої аристократичні примхи і стану знов вашим сином та буду лікарем і хорватом, як мій батько. Ви будете з мене вдоволені, мамо!

– Я була з тебе все вдоволена, Івасечку; навіть тоді, коли ти був ще малим хлопчиною…

– Спасибі вам за це, матінко. Візьму з собою ті слова і буду берегти їх як пам"ятку в своїм серці. Милішої споминки не буде в мене…

Оці слова, висказані спокійним, однак майже здавленим голосом, стиснули мене немов кліщами за серце, і я з якогось наглого жалю що вголос не зойкнула. Піднявшись зі свого місця, я перейшла хутко попри нього в другу кімнату, не глянувши на нього ні одним поглядом.

Він не дивився й на мене. Ох, я це відчула. Я відчула це всіма нервами, і уста мої затялися гордо, а серце рвалося з жалю. Га! нехай рветься! Чим скорше, тим ліпше!

. . . .

О пів до третьої вночі мав від"їхати.

По вечері сидів ще довго в кімнаті пані Марко, і обоє говорили дуже багато.