Я усміхнулася гірко.
– Добре, пані Марко!
– Видиш, Івасечку, що я вгадала, – сказала й усміхнулася якось дивно, – а тепер іду приладити тобі звісні папери. – І відійшла.
– Що воно добре, переконаний і я, – обізвався він перший. – Однак я не такий певний, як моя мати, що ви останетеся при ній довго. В житті людськім лучається стільки неожиданого, наглого, що лучче не числити на ніщо певне. Те, що ми звикли вважати незмінним або лише нашим, виховзується нам не раз так несподівано з рук, що ледве можна це зрозуміти. Тому… тому, прощаючись з вами, бажаю вам вже тепер якнайбільше щастя, бажаю вам «сонця»; будьте переконані, що щиро бажаю! – І простяг удруге руку до мене.
Я стояла перед ним холодна, німа, мов готова до бою, і не рушалася, коли він подав руку.
– Це гарно, пане доктор, що ви бажаєте товаришці стільки щастя й сонця, – обізвалась я, усміхаючись нервово. – Особливо сонця жадна моя душа; бо саме його не мала я ніколи надто в своїм житті і, мабуть, не буду й пізніше мати. Щодо гарних хвиль, то й я не забуду їх ніколи. А повторяти обіцянку, що не покину вашої матері, не маю причини. Ви й так не повірили би мені цілком, а я не привикла накидуватися чим-небудь, хоч би це було лиш успокоюючим запевненням, а тепер не вчиню цього вже зовсім.
Він спалахнув і мав уже на устах якісь гострі слова, однак погамувався і спитав:
– Що дало вам причину думати, що я не повірю вам цілком?
– Ви самі дали мені нагоду прийти на ту думку, – відповіла я, – але ви помиляєтесь, пане доктор. І компаньйонка вміє бути вірною, а за дізнані добродійства, за щире прихильне серце – вдячною; тим більше така, що чується самітною і погорджуваною. Але попри те вміє вона бути вірною і собі і, оцінюючи других, уміє цінити й себе. Бували хвилі, в котрих ви обходилися зі мною, як з чоловіком, рівним вам душею і думками, обходилися, як зі своїм товаришем. Це були для мене сонячні хвилі, і за них дякую вам із щирого серця. Вони – я це відчуваю – будуть сяяти довго, довго в моїй душі. Надіюся, що це не оскорбить вас, пане доктор. Впрочім, ми розстаємося й так.
Я підійшла до нього, щоби подати йому руку. Він стояв спертий об стіл, а блідий як смерть.
– Бувайте здорові! Я бажаю вам так само щастя і сонця на будуче, як ви мені…
– Сонця, сонця… – промовив він глухим голосом й усміхнувся якось чудно. При тім вп"ялив свої великі, в тій хвилі незвичайно зворушені очі в мене, мовби хотів мій вид задержати навіки в своїй пам"яті. – Ви кажете: сонця… воно заходить віднині для мене!
Я глянула на нього широко отвертими очима.
– Заходить?
– Так, для мене. Для другого воно сходить.
Я не розуміла його.
– Жаль мені, пане доктор, коли би це було правдою, – сказала я півголосом, і я говорила щиру правду.
Невимовний жаль обгорнув мою душу, і, щоб не виявити того перед ним, я спустила погляд вниз і подала з холодним поклоном руку.
– Ще раз… бувайте здорові!
Він склонився так само холодно, формально, але не сказав ані слова. Здавалося, всяке прощальне слово так і застрягло йому в горлі. Рука його була холодна, мов лід, і обняла мою праву мов кліщами.
ebooksa