Царівна (збірник)

Я пішла не оглядаючись, як та сонна, і не знаю, чи мені це приснилося, чи було дійсністю, а то, що вслід за мною продзвеніло на силу висказане, але майже на просьбу подобаюче, раз мені жартом (?) кинене ним слово: «Цвіт лотосу…»

. . . .

В три години пізніше від"їхав.

Важкі, незабутні три години в моїм житті.

Мене мучив глухий жаль за ним, а його бліде, від болю змінене лице стояло неустанно переді мною. Чому переслідувала мене думка, що він був лиш на вид холодним і повздержливим супроти мене? Що в серці беріг щось інше, тепле, гарне і що терпів від чогось, від якоїсь гордості або з якихось, бог знає яких, причин.

Під час тих трьох годин не лягав ані на хвилинку відпочивати. Я ж лежала без сну і чула, як ходив, неначе міряв неустанно свою кімнату. Над чим думав? О пів до третьої над"їхав фіакер[79]. В мені затовклося серце, і я здержала віддих, щоби чути кожний крок і рух його. Ходив скорше, збирав речі, подавав їх слузі і все тихо, щоб не збудити нікого в домі, а може, й мене, бо попри мою кімнату мусили переходити в сіни. Вкінці чула я, як вийшов, як зачинив за собою двері, обкрутив ключ два рази в дверях, і, вийнявши, поклав його на одну з шаф, що стояли в передній кімнаті. Переходячи попри мої двері, задержався на хвилину, мов приневолений невидомою силою, щоб зате опісля віддалитися двічі скоршим кроком. На сходах веранди, по котрих ходив цілком звільна, дзуркнула[80] його шабля, а трохи згодом чула я гуркіт повозу, що його відвозив. Коли ж гуркіт замовк, чути було тільки глухий, одностайний шум дерев у саду…

Крізь шум той розлягався від часу до часу зойк еольської арфи.

Я не ворухалась.

Заривши пальці в волосся, лежала з болісно зморщеним чолом, без сліз. Він не оставив мені права проливати їх за ним…

X

Майже чотири місяці минули з часу від"їзду доктора Марка, і ми зажили знов давнім ладом і колишнім тихим, одностайним життям. Від нього прийшов за той час лиш один раз лист із Цари, в котрім писав, що хорував трохи, що відпливає незадовго до Іспанії і що має дуже много заняття. Це заняття, писав, дуже йому пожадане, бо на нього налягає від часу до часу якась пригноблююча «туга за домом» і туга за тихими, чистотою і любов"ю озареними вечорами на батьківщині, а праця розвіває сумні, тужливі думки і не допускає його тонути в жалю. Поки що здоровить всіх сердечно і т. д.

Пані Марко стала від його від"їзду дразливішою і попадає часто в якийсь сумний настрій. Каже, що її мучить деякими хвилями передчуття, що не побачить його вже більше. Посвячую бідній нервовій жінці більше часу, ніж коли перед тим, посвячуюся їй цілковито. Читаю їй годинами вголос, товаришу їй майже неустанно. В кухні пересиджую більше, як треба, щоби страва для неї була цілком за її смаком і все так, як вона любить. Через все те остається мені дуже мало часу, а коли найдуться вкінці свобідні хвилини, то сама не знаю, до чого братися вперед. Чи читати, чи веселитись, як каже вона іноді, коли догляне яку психічну втому на моїм лиці. Я стараюся, щоб вона не добачувала її ніколи. Вона ж прецінь його мати, а через те для мене так само дорога, як і для нього.

Від часу до часу відвідувала нас Оксана і випрошувала мене у пані Марко на «музику». Тоді проживала я свої найсвобідніші хвилі – і мої думки летіли невпинно далеко на полуднє.

По його від"їзді світ для мене немов опустів. В серці загніздилася глибока, пригнітаюча, немов безконечна туга, котру викорінити старалась я всіма силами. Я не хотіла про нього думати, не хотіла, щоби чувства мої зверталися до нього, мов той соняшник за сонцем, однак надармо. Перед моєю уявою спинялася трохи не щогодини його істота з тих гарних сонячних днів, в котрих бував для мене добрим, щирим, бував чимсь більше, як добрим знайомим. Ставав живо його образ з бистрими, за мною неустанно слідячими очима, прислухаючийся з усміхом моїм оповіданням з рідних сторін…

Я люблю його, бо ж це не могло щось інше бути, що я відчувала до нього. Це була, очевидно, любов, але не така, як колись до Орядина, лише якась спокійна, глибока. Його гарний, лагідний характер яснів тепер ще краще переді мною, а його майже хороблива любов до чесноти і чистоти полишила на мене такий вплив, що його не зітре, мабуть, ніщо.

Всі його розмови, погляди, всі засади його щодо життя і моралі розбирала я з тою самою точністю, як і ті колись у Орядина, і я мусила все наново пересвідчуватися, що він чоловік наскрізь інтелігентний і чесний, наскрізь аристократ у чувствах і справдішній чоловіколюбець, що якраз про Орядина не могла я з певністю сказати.

Я купила собі пораяні мені ним різні наукові твори і читала їх, углибляючись у них цілою істотою. Мені здавалося, що тим станеться мені його істота ще більше зрозумілою. Він любувався в стародавній літературі, і я перечитувала совісно все, що було мені приступним. Бюст Софокла, котрий уставив власноручно в моїй кімнаті, стався для мене чимсь немов святим. Любив з нової гарної[81] літератури деяких польських писателів, на котрих я досі не звертала більшої уваги. Своєю інтелігенцією засоромив мої неприязні, майже односторонні почування, навчив мене цінити та бути і супроти ворогів об"єктивною і справедливою. Через нього порозуміла я справдішній аристократизм душі. Навчилася ясного світогляду, котрий показував мені не одну, досі майже зовсім неясну, незамітну для мене річ у новім світлі. Однак попри все те скріпило його єство також мою сильно пригноблену душу і самосвідомість, потрясло наново моєю гордістю, і за це я найвдячніша йому. Згадка на це посліднє діло пошибає душу мою болем, однак я задоволена.

. . . .

Довгий, довгий час мучилась і впивалась я різними спогадами про його істоту, а врешті і прийшла до ось якого висновку. Це було глупо, слабосильно плекати ніжні чувства до чоловіка, котрий, як я переконалась, в послідній хвилі відіпхнув мене з гордістю від себе. З якої причини, не можу ясно розібрати, відчуваю лиш, що Орядин мусить бути тою причиною. Впрочім, мене це обиджає. Орядин гідний бути і його товаришем, і він не потребував за те знайомство, об котрім навіть не знаю, що він думає, відпихати мене від себе. Чинив він це, щоправда, хвилями досить загадочним поведениям, більше з жалем, більше з примусу, неначеб не хотів і тінню станути в чім на заваді або задержатись там, де міг би бути злишнім; однак для мене цього доволі, щоби не накидатися йому і своєю особою. Коли мої знайомства йому немилі, то тим більше немила і я, що стою сама посеред широкого світу, без становиська, без маєтку, «компаньйонка».

Орядин лютує на мене, завдає мені з якоїсь помсти болю, однак він не відвернувся би від мене в такім випадку. Тому прощай, Марко! Наші натури занадто однакові, щоби могли з"єднатися, занадто однаково замкнені в собі, щоби могли завсігди порозумітися. Не побачимося, може, і так більше в житті, і я не пригадаюся тобі жодною споминкою, жодним словечком – хіба мріями! Так, мріями, коли б вони мали ту силу датися тобі відчути. А може, відчуєш їх тихими, зористими ночами на морі?..

Я ж займуся наукою і працею, щоб життя моє набрало смислу і принади, а для других хоч перельотної вартості і щоб додержати тобі даного слова, що дістанеш колись у руки мої твори.

З Орядином – чи зірву коли знайомство? О ні, він остався про те все якоюсь пам"яткою, святістю, якимсь промінням моєї понурої однобарвної минувшини; котрого я не забуду ніколи. Крім того, він син мого сповіреного народу, в котрого будучність я вірю, котрий стане своїми здібностями на чолі того народу і не стопче його довір"я. Він – я це знаю – не дасть мені ніколи причини жалувати моєї щирої прихильності до його колишньої любові, а теперішньої приязні. Коли б мені прийшло боротися задля його палкої непостійної вдачі і далі, то буду боротися. Я люблю боротьбу: вона пригадує мені життя і існування власних сил. Впрочім, чи не приписана вона мені вже долею з дитинства? Чи не говорила і моя дорога бабуня, що я родилася до терпіння?