– Справді так.
– Чому ж то так? Він має бути дуже талановитий і освічений, а я не можу такі прикмети споїти з поняттями консерватизму. Невже ж він про свою кар"єру тривожиться?
– Такий він не є, Оксано.
– Так? Чи ви того певні?
– Цілком певна.
– А я ні! Я пережила не одно диво.
– Мені здається, що саме задля свого таланту не має причини тривожитися про кар"єру.
– Ет! ви берете річ з цілком іншого боку. Я так не думала. Він працює в адвоката Міллера, а той, мабуть знаєте, перший адвокат тут і чоловік з великим маєтком і впливом. Орядин – як я чула – один з його найулюбленіших конципієнтів[85] і тішиться у свого принципала, хоч він українець, а той поляк, великим довір"ям. Це все було би гарно, однак Міллер, як всі то аж надто добре знають, консерватист на цілу губу і приневолює своїх молодих помічників вирікатися або щонайменше мовчати про свої переконаня і протегує (його протекція сильна!) лиш тих, що держаться старого закону у всім. Це у нього політика, він хоче дістатися за всяку ціну до ради державної – і йому треба «доброї слави», щоби правительство його підпирало. Я не хочу сказати, що пан Орядин належить також до категорії тих, що добрий гріш ставлять вище своїх пересвідчень, – він видається мені заінтелігентним, захарактерним до того, – однак на його відчиті була жінка його принципала з дочкою, і я, знаючи дивацтво старого Міллера, майже переконана, що Орядин писав свій відчит з увагою і на родину свого принципала.
– Я повторюю вам ще раз, Оксано, що він такий не є! – закинула.
– А я кажу вам ще раз, що я пережила не одно диво. Боротьба за існування впливає деморалізуюче. Впрочім, маємо стільки доказів сили впливу обставин і на найздібніших, найзавзятіших мужів, що я вже тепер в ніщо не вірю! Впрочім, скажіть, душенько, чому говорив, зійшовши на розвій соціалізму, майже з іронією? Ні, на мою думку, був цей відчит alles Lebens und aller Wärme bar![86]
– Ну, він, може, й не вірить в те, що читав, т. є. не вірить в соціалізм, або, може, не вірив, що його праця справді зацікавила нагромаджених слухачок. Подеколи він химерний.
– Ет! що химерний! Скажіть лучче: нудний. Ах, Наталко, коли б ви знали, як обридли такі люди, котрі в ніщо не вірять, все знають, все за собою мають, котрі в одній хвилі зо всім готові! Вони видаються мені мов та вода, що з самого стояння перемінюється остаточно в багно і тратить свій характер. Такі люди не є найсильніші як індивідуальності, Наталко.
– Перед трьома роками, – обізвалась, – казав мені: «Моє полуднє тепер».
– Що ж він хотів сказати цими загадочними словами? – спитала вона глумливо.
– Це, Оксано, що діп"яв всього!
– В ділах? В інтелігенції? В змаганні до висоти?
– Може, і в тім; я не знаю, а може – в чувстві і думці…
– А тепер хоче, як та стояча вода, перемінитися в багно?
– Оксано, не говоріть так про нього!
Вона розсміялася і кликнула:
ebooksa