– Як би ви жили, Наталко, коли б я вмерла?
Се питання вразило мене немило, і я глянула неспокійно на неї. Вона підупадала чимраз більше на силах, лежала не раз цілими днями на софі, і хоч запевняла мене, що се в неї лише така втома, то все ж таки я гризлася сильно і звертала всю свою увагу на неї.
– Ну, як же ж? Чого ж дивитеся на мене, замість відповісти мені? – ніби жартувала.
– Не думаю ніколи над чимсь подібним, дорога пані! – відповіла я на вид спокійно. – Не знаю, чому вам приходить щось подібне на думку!
– Але коли я хочу знати, як би ви опісля зажили? Чи вам тяжко дати відповідь на се? Скажіть, дорога дитино, чи ви вернули би знов до свояків?
Я закрила мимоволі лице руками.
– О Боже милий! я не знаю, я нічого, нічого не знаю! – сказала півголосом.
– А я рада би ваші думки знати! Чи вам тут справді мило і любо в мене?
– О дорога пані! – Більше не могла я сказати. Приневолена якимсь наглим жалем, ухопила я її схуділу руку і поцілувала її. Вона притиснула мене мовчки до себе, і я чула, що вона була так само розжалоблена, як я.
– Отже, вам любо і мило в мене, – говорила далі, вкладаючи насилу спокій у свій голос. – Се мене успокоює. Мені здавалося все, що ви вернули би прямісінько до свояків.
– Я старалась би всіма силами жити в такий самий спосіб, як тут. Чого би вертала назад туди? Для мене нема там вже більше місця!
– Спасибі тобі за це, дитино! Але знаєш… знаєш, що мені не раз здається?
– Що?
– Що ти покинеш все, всі твої вироблені засади, всю твою улюблену працю, і… і підеш якого-небудь гарного дня тією звичайною, широко утовченою дорогою буденщини.
Я дивилася на неї довгим, повним, ожидаючим поглядом.
– І що ж? – спитала я.
– І стратиш те, що я і інші полюбили в тебе і що мене поєднало знов в послідніх роках з людьми і життям.
– Що ж се таке у мене?
– Се те, чого буденні люди не мають. Чисте, невизичене, вроджене світло душевне, що позолочує все, на що лиш упаде.
– О дорога пані!
ebooksa