– Так, Наталонько! Мене переслідує думка, що коли останетеся самі-самісінькі в житті, то це життя, грубе, жорстоке, переробить вас, вплине на вас, може, так, що в вас прокинеться пригноблювана натура і ви заживете цілком іншим життям! Се не було би щось неприродне, Наталко; ні, ви молоді і гарні, ах, ви пишні, як екзотична квітка, і самотність не видасться вам завсіди такою, як тепер… Однак я вмерла би з жалю за вами удруге і на тамтім світі!
– Чому думаєте ви так про мене, пані Марко? – спитала я з щирим смутним докором. – Чи ви не пізналися на мені ще доволі?
– Знаю, знаю, – відповіла вона поспішно, – однак я спостерегла, що ви у своїх нестереженних і найсамотніших хвилинах такі неспокійні, а властиво, так якось настроєні, мовби були наскрізь незадоволені або чулися в мене нещасливі! Що з вами? Скажіть одверто!
Я усміхнулася сумно.
– У вас я нещаслива, дорога пані? Ні, у вас відчула я і побачила щастя. Це в мене щось інше. Я чуюся не раз такою самітною, опущеною!
– Ох, отже, так воно й є, як я собі думала! – перебила вона мене майже болісно…
– Справді чуюся самітною, але не так, як ви, може, думаєте, лише цілком інакше. Послідніми часами загніздилася в моїй голові думка, що я справді не маю так званого «розуміння дійсності», як мене переконували раз в тім у житті ще давніше. Що стою зі всім тим, чим душа моя переповнена, сама! Бо чи ж се здорово заодно думати, що не одно могло би інакше бути краще і достойніше? Цього я не думаю про своє власне життя, лише про життя загалу. Думки других людей такі задоволені, кружать від якого-небудь часу вже завсіди лиш в однім означенім крузі, взявши собі за ціль життя виключно особисті інтереси; а мої летять дальше, бажають бог знає чого, ожидають чогось, передчувають щось, а опісля плачуть. Се те в мене, дорога пані, що я чуюся самотня. А щодо «щасливості», то будьте спокійні. В моїм житті так мало «подій», що… що я не можу чутися «нещасливою». – І при тих словах я розсміялася тихим сміхом.
Вона поглянула на мене, і я відчула, що мій сміх не вдоволяв її.
– Чи хочете тим сказати, що ви не заміжні? – спитала.
– Так; але чи лиш подружжя має ту силу ущасливляти чоловіка? Мені здається, що це залежить цілком від його успособлення, від його склонностей, від поглядів на життя…
– Чи ви говорили іронічно про події свого життя? – спитала знов.
– Так і ні. В моїм житті мало подій, а однако ж скільки відчула я, скільки передумала! Але все те не має жодної вартості супроти того, що я невіддана!
– Тепер ви колючі, Наталко!
– Може, пані Марко. Моя історія – це не те, що я пережила, лише те, що я передумала головою і серцем. Але небавом вступлю у вік такий, у котрім дівчат називають уже «старими». Тоді стану зовсім неінтересна для нікого; тоді скінчиться моя історія.
– Ви уявляєте собі щось непотрібне і гризетеся опісля.
– Ні, я не гризуся, я навіть сміюся з того; але я пересвідчена, що й тут сміюся лиш я сама. Впрочім, я не можу собі уявити, як то можна бути старим. – Але по якійсь хвилині сказала: – Пані Марко, я ніколи не стану старою панною…
– Ви думаєте вийти заміж? – спитала мене майже з переляком…
– Чи думаю над тим? – повторила я згорда. – Ні, пані Марко, я не думаю цілком над тим! Я не знаю, але не раз мені так чудно-чудно, так мовби я справді родилася лиш на те, щоб терпіти або щоби пробувати до посліднього віддиху свою силу в боротьбі. – Опісля говорила я мимоволі понуро: – Я навчена з дитинства не ожидати щастя, хоч маю те переконання, що якраз я здібна відчути те, що називається щастям. Силуюся зрікатися краси життя, ясних барв, мов та черниця. Учуся привикати до того, що в моїм житті не засяє сонце цілим багатством свого світла. Від смерті бабуні була я полишена собі сама й остануся нею і дальше. Впрочім, се не болить мене, бо чи то соромно стояти на власних силах? А щодо слів, що не остануся «старою панною», то я хотіла ними те сказати, що хоч і остануся незаміжньою, не остануся, проте, смішною особою, т. є. не прилучуся до тих, що любуються в дивоглядних строях і котиках або псах.
– Але ж бо ви не можете знати, чи ви останетесь дійсно незаміжньою, Наталко, – закинула вона якось нетерпеливо.
– Цього я дійсно не можу певно знати, і мені це навіть байдуже, пані Марко, – додала я з якоюсь наглою, майже палкою гордовитістю, – я дуже горда в тій справі. Я могла би вмерти з жалю, коли б мене той, котрого би я любила, покинув, але ніколи, ніколи в світі не здержувала би його при собі, коли б хотів мене покинути. Лучче вмирати, ніж коритися, ніж просити милостині!.. Ах, ті милостині! – Вона поглянула на мене з переляком, а я говорила з гарячими очима далі: – Так, ті ненависні милостині. Вони затроїли мені душу, і я ненавиджу їх! їх і все, що пригадує хоч здалека ту погань!
ebooksa