Вона всміхнулася, як мені виділося, з примусом і обізвалася лагідно:
– Я годжуся з вами, Наталочко; це дійсно погань. Але оскільки я вас знаю, то мені здається, що вам не грозить подібна небезпечність. Ви належите до тих, що їх не покидається. Я навіть переконана, що ви вийдете заміж і навіть так, як заслуговуєте.
Я не відповіла нічого і лиш здригнула плечима, а тим часом по моїх устах пролетів гіркий, ледве замітний усміх. Перед моєю душею промайнув Марко, а за ним – Орядин. Вже як і боліло мене поведения Марка, але все ж не так, як Орядина. Над ним думала, застановлялася я так часто послідніми часами (мабуть, тому, що бачила його частіше), що Марко майже щезав з моєї пам"яті, а в сій хвилі прокинувся у мене супроти Орядина якийсь аж шалений жаль.
– Так, Наталко, так! – говорила далі стара дама. – Ви не потребуєте присягатися, що останетеся незаміжньою.
– Я не бажаю нічого так, як того, щоби могла працювати за своєю вподобою – ви ж знаєте, дорога пані, – щоб могла писати і щоб воно здалося на що. Тоді була би я також щасливою!
– А подружжя, моя дитино, чи воно у вас не має вартості? – спитала, мовби невдоволена моїми словами.
– Я не маю нічого проти подружжя, хоч воно не є в основі нічим гарним ані величним, особливо тоді, коли люди своїм характером до нього не спосібні. Але правда і те, – додала я мов по легкій задумі, – що воно й гарне, коли люди не споганюють його…
– Правда, правда, Наталко! – обізвалася стара дама живо. – Між ніким не можуть бути такі красні відносини, як між чоловіком і жінкою. Се вам кажу з досвіду, бо я пережила не одно. Дівчина любить матір і батька над усе; однак чому опускає їх радо, коли прийдеться іти хоч би й на кінець за товаришем, що його серце вибрало? Бо вона знає, що він заступить її родичів і все те, з чим зрослася душею. О Наталочко! – додала з сумною сердечністю. – Коли мається за мужа доброго і ніжного чоловіка, а чоловік той заразом товариш нашої душі, тоді не можна від долі жадати більшого скарбу. Ні, нехай говорять і філософують собі мужчини і женщини, як хочуть, але так як чоловікові не заступить ніщо любові жінки, так і жінці – любові чоловіка, вірте мені! Була би велика шкода, коли б ви не могли віддатися або не хотіли!
Я сиділа мовчки з очима, зверненими кудись в далечину. Не звертаючи голови до неї, спитала я протяжно:
– Може, але чому приходить вам це на думку?
– Вас, як людини, було би шкода.
– Так, – докінчила я майже з поспіхом. – Кожна людина повинна свою силу і красу використати; не мати надармо серце в руках… не так?
Вона притакнула мовчки головою.
– Хто не живе вдвійку, той не живе ніколи правдивим життям, – сказала.
Я не відповіла зараз, аж пізніше спитала:
– Коли живеться правдивим життям, пані Марко? – І, не вижидаючи відповіді, говорила дальше: – Чи тоді, коли багато терпиться? Чи коли багато відчувається? Чи, може, тоді, коли живеться невгамовано відповідно до своїх лихих і добрих склонностей? Бо ж серце годиться так тяжко, ох, так тяжко з розумом, дорога пані!
Вона притакнула знов мовчки, як перше, головою, і зітхнула. Я підняла голову до неї. Наші погляди стрінулися. Вона дивилася на мене великими, вогкими, смутними очима заразом так, мовби її думки помимо всеї бесіди пробували десь далеко-далеко…
– Наталко, ви вірна натура, правда? – спитала нараз.
Я дивилася на неї здивовано:
– Чому, пані Марко?
ebooksa