Царівна (збірник)

XII

Оце, що я нині з кривавою розпукою пишу, правда.

Недуга пані Марко змоглася так дуже, що передвиджую вже ясно її вбійчі наслідки. Для неї нема вже виходу. Ходжу мов отруєна, мов той туман і дивлюся довгими-довгими хвилинами бездушно вперед себе. А вона бідна… ох, я не можу на неї дивитися! Бореться всіма силами, щоби перемогти свого ворога, остатися ще при житті; ще хоч так довго, щоб його побачити бодай раз, поблагословити послідній раз! Він знає, що вона хора, і обіцяв, коли б се йому вдалося, прибути на кілька днів.

Вона від чотирьох неділь не покидає постелі цілком, а страви ледве дотикається.

Я не розбираю ясно, що зі мною, і не думаю над своєю будучністю. Знаю лише те одно, що трачу свою останню підпору, заступницю матері моєї і що піді мною провалюється ґрунт.

Мені судилося тинятися від стріхи до стріхи, переживати різні упокорення, ці гидкі чувства, не гідні чоловіка, котрі ненавиділа я з дитинства, поборювала всіма силами надармо…

Це немовби справджувався якийсь проклін, що всі, котрих я люблю, опускають мене.

Збудившися цієї ночі, кинулася я до її постелі, а вона виглядала так, як ті, що вибираються вже на тамтой світ. Лежала мов мертва, біла, ледве дихала. Мене пройняв холод, і я мимоволі подумала: «Тепер наступила ся хвилина». Опісля, схилившися над нею, доторкнулася я ніжно її чола. По недовгім часі отворила вона очі і дивилася хвилину майже бездушно вперед себе.

– Ви спали, пані Марко? – питала я з уданим супокоєм, хоч серце стискалося в мені з несказанного жалю.

– Спала. Чому ти мене збудила?

– Хотіла подати лікарство…

– Я дуже ослабла, Наталко.

– Тепер стане вам легше; візьміть ще сих краплів, то не буду вас більше будити.

– Але чому я так дуже ослабла? – спитала і звернула на мене свої великі, запавші очі.

– Недуга втомила вас, дорога пані, але вже завтра стане вам легше.

– Ой, легше! – прошептала ледве чутно, а опісля по малій хвилині взяла з трудом мою руку і притиснула її до уст. – Ти добра, – сказала і замовкла. Здавалося, що якесь зворушення душить її…

– І мені жаль, що ніхто не знає, що ти така… Ой сирото ти моя, сирото бідна!

Вона говорила з напругою, тихим голосом, а я плакала тихо, закусивши зуби.

– Світло єси ти, однак не фальшиве, визичене – ні, правдиве! Наталко, приклич мені завтра священика… я вірю в Бога. Ти чуєш?

– Чую, дорога пані!