Велично, жарко сходило сонце, і його проміння сипалося на нього, мов плавне золото. Його лице, лагідно-смутне, було звернене на захід. Звідси долітав, немов від зближаючихся хвиль народу, різнородний гамір, зойки, сміх – переражаючий сміх. Він немов знав, що оце все мусило наступити, бо не дивувався анітрохи, і по нім було видко терпеливість і готовість довго ждати.
Переходячи попри нього, я склонилася.
– Чому кланяєшся мені? – спитав спокійно. – Чи не чуєш? Там на заході сміх. Сміються з вітця мого і з мене. Але вони мусять сміятися, бо настав час сміху і знесилля. Настав час, коли їх життя мучить і викликає безнадійність. Я вижидаю відзиву свіжої і чистої сили, а ти чого шукаєш?
Я хотіла щось відповісти, не знаю напевно що, але не могла найти відповідного слова, щоб виявити свою думку. Він немов відгадав ту думку, бо сказав:
– Справедливості? Любові? Пожди, нехай сміх сей утихне і сонце удруге зійде…
Померла.
Чотири дні пізніше і майже в тій самій порі, а в три години по тім прибув він. Слабий, з утоми ледве держався на ногах – їхав майже без перерви, щоб застати її при житті, – і спізнився. Не знаю, чи описувати німу, але глибоко потрясаючу сцену, коли прибув і довідався, що її вже нема. На мої слова – він стрітив мене першу в кімнаті, – що її муки вже скінчилися, глянув на мене не своїми очима і поблід як смерть. Опісля пішов до неї і просив не впускати до нього нікого, хотів з нею остатися сам і остався аж до ясної днини, доки не прийшли прикликані жінки убирати і спорядити покійницю і не появилися знайомі та деякі далекі кревні, з котрими небіжка не жила. Тоді я увійшла до нього і застала його, як лежав коло мертвої з головою на її грудях і як – не міг плакати. Кажуть, що це смішне, коли мужчина піддається розпуці, і що сльози до лиця лише женщині. Може, і смішно воно в тих, у кого сльози без жалю в очах. Але коли у мужчини жаль справдішній і глибокий, тоді плач його, хоч би без сліз і не чутний, – страшний.
Я просила його лагідно, щоби відійшов уже, щоби подумав і про себе, відпочив по тяжкій подорожі, котра позбавила його вже доволі сил, щоби вчинив се хоч з уваги на се, що на нього жде стільки орудок і задач і що дорогу покійницю треба відповідно похоронити, але він не слухав мене.
– Оставте мене ще хвильку, ще одну-однісіньку, – благав. – Я не бачив її так довго, не бачив хоч би один момент живою, а незадовго заберуть її звідси, і все скінчиться. – І, промовивши се на силу, повалився обезсилений, як перше, на її груди.
В виду цієї тихої розпуки я майже не знала, що робити. Усівши мовчки поруч нього коло мертвої, ждала я з отупінням. Я розуміла його жаль, і мені видалося дуже нерозумним переривати праведний смуток його якимись потішаючими фразами; очевидно, його страшно боліло, що не міг бути сам при ній хоч би і годину під час цілої її короткої, але тяжкої недуги і не був при ній в її останніх хвилинах…
Накінець удалося мені наклонити його до того, щоби вийшов. Ішов непевним кроком за мною до своєї кімнати, котру я йому сама відчинила, а коли я хотіла вже назад вертатися, взяв обидві руки між свої долоні і дивився мені довго мовчки в лице.
– Як ви страшно змарніли! – сказав ледве чутно, і його досі сухі очі стали вогкі. – Ви додержали слова!
Я усміхнулася сумно, здвигнувши мовчки плечима, і відвернула від нього погляд, котрий затемнився слізьми. Він се замітив.
– Одинокий товаришу мій! – сказав і стиснув мою руку по-мужеськи. – Відки брав ти силу, хто додавав тобі її і хто додасть на будуче?
Ці немногі слова, висказані з великою щирістю, слова, яких я не чула за цілий важкий час від нікого, зворушили мене так глибоко, що я, ослаблена і зденервована до крайності, не могла опертися сильному жалю і, відвернувши лице від нього, сперла чоло об двері і заплакала тихим, нечутним плачем. Я чулася такою опущеною, такою осиротілою, що була би найрадше поклалася з помершою разом у домовину, щоб заснути тим вічним тихим сном, котрий не має ні мрій, ні обудження і не знає горя життя.
– Ідіть ви спочити! – просив він здавленим голосом. – Вам треба більше відпочинку, як мені. З вас стала лише тінь, і було би просто не совісно, коли б я, а ще надто як лікар, глядів спокійно, як ви напружаєте свої аж до крайності зужиті сили і дальше. Досить вже пожертвування, ви дали нам більше, ніж ми мали право жадати від вас.
Я хотіла йому перервати, але він не допустив мене до слова.
– Ні, ні, не кажіть ані слова! – просив він. – Ваш вигляд свідчить мені аж надто добре, з яким пожертвуванням і з якою щирістю та любов"ю обходили ви мою матір до послідньої хвилини її життя. Будьте переконані, що моїм першим обов"язком буде віддячитись вам за все. А тепер ідіть, добра дитино! Наберіть трохи сили, а мені скажіть, до чого маю братися насамперед; я послухаю вас.
– Я скажу аж пізніше, – відповіла я. – Ви занадто втомлені, щоб могли братися в сій хвилині за яку-небудь справу! Ляжте, в мене є знайомі, є Оксана і її добрий батько.
Але він не слухав. Взяв мене за руку і відвів насилу до моєї кімнати, вговорюючи в мене, що не є такий втомлений, як я думаю або як, може, виглядає. Що ляже тоді, як я спічну доволі і зможу сама одна заступити його дома; нехай йому повірю.
ebooksa