І я мусила повірити йому – і він не лягав…
Блудила я, мов мара, по кімнатах у довгій жалібній сукні, лякалася сама свого блідого, схудлого вигляду, а коли померша лежала хвилинами сама, тягнуло мене на силу до неї, і я кидалася мовчки на її холодну грудь і, загребавши обличчя, тут же лежала нерухомо.
Таку вже Бог долю дав, що трачу всіх дорогих мені людей.
І я плакала тихим, гірким сміхом…
Хвилинами не хотіла я в те вірити, що вона вже не живе! Се ж було неможливе, що її вже не було і не буде ніколи, що уста її не заговорять до мене, рука її не погладить мого волосся, і вона не пригорне мене до себе ніколи, ніколи! – що відтепер не пожуриться моєю долею ніхто на світі…
Крок за кроком снувалася за мною межи всіма чужими і «свояками» її улюблена собака з сумними очима і вниз спущеною головою.
Я боялася тих «свояків». їх погляди супроводжали мене неустанно і, здавалося, водно говорили: «Тепер ти можеш собі вже йти. Тепер вже ми тут, вона не потребує тепер жодної товаришки». Дивилися за всім, що я брала до рук, куди що поставила і куди ходила. Лиш він один добрий для мене. Говорить по-щирому, мов із сестрою, радиться у всім і, як мені видиться, зачинив би їм усім найрадше перед носом двері.
Коли закривали домовину, я не тямилася з шаленої розпуки, скричала, мов божевільна, і зомліла. Це простили вони (свояки) мені, «компаньйонці» (говорила мені Оксана). Однак що син помершої вхопив мене якраз тоді під руки і майже на руках виніс із кімнати, не простили мені. Так само не простили мені сього, що й Орядин, котрий був при тій сцені (прийшов на похорон), хотів мені також помогти, і лише Марко не допустив його. Отже, були нараз «два лицарі», як глумилися. А вже просто загнівалися, коли довідалися про послідню волю помершої. їм не записала вона нічого. Все припало синові, а много речей веліла дати мені, між іншим і срібла. Далі було її бажанням, щоб я мешкала доти в призначеній нею для мене кімнаті (в тій самій, що мала досі) її дому, доки або не схочу сама випровадитися, або її син не виступить зі служби маринарської, не обійме сам заряду[96] дому або не продасть його. За те мала я удержувати порядок у домі, займатися його винайомом і т. д. Вони казилися з лютості за таку «несправедливість» і заявляли пізніше свої мислі зовсім одверто перед Оксаною і другими мені і помершій прихильними знайомими, а особливо перед Оксаною, щоб вона донесла те все мені і Маркові. Маркові, певно, листом, бо в два дні по похороні від"їхав.
Тут (говорили) не ходить нікому о тих кілька безвартісних речей; без них жили, славити Бога, стільки часу та будуть жити і далі. Але се все є лиш «дуже комічне» і одним доказом більше, що з небіжкою годі було справді жити. Впрочім, хто схоче присягатися, що померша жадала в послідніх хвилинах свого життя паперу і олівця? Чи було кому вільно до неї входити? Впрочім, в те ніхто вже не хоче входити, бо як каже якась німецька пословиця: «Nichts ist so fein gesponnen, daß nicht käme an das Licht der Sonne»[97], але на голову також не впав ніхто. Або тота «компаньйонка»! Чого поводилася вона так, як би померша була її мати або пара до неї! Адже мала якихсь свояків, і то, як знали з дуже певного джерела, навіть дуже поважних свояків (тітчині знайомі, як переконалась я опісля, були добре поінформовані!), і вона не мусила тут сидіти! Нехай собі говорить що хто хоче, але для порядної, роботящої, незіпсованої дівчини знайдеться завсіди дома заняття, іде лише о хоту до праці. В неї мусить взагалі бути славне серце! Ледве тиждень минув, а вона вже й картку виставила в вікно, що винаймає кімнати. Боже, змилуйся, така невдячність і грубість чуття – пхати зараз чужих у кімнати сердешної небіжки, котрої дух ще там літає. А вже її кімната – то чисте варіяцтво. Жіноча, себто дівоча кімната з чисто мужеським характером, Мати Божа! Над ліжком висить револьвер, мов у якого поліцая. Фотографії божевільних писателів і якихсь мужицьких поетів, а Божого образа хоч і до вечора шукай! Одно-одніське, що пригадувало щось подібне, то був малий образець, як Ісус Христос молиться на Оливній горі. Образ цей – то була видерта картка з якогось ілюстрованого часопису і (о ганьба!) пришпилений чотирьома шпильками до килимка над її постіллю. Але то було ще ніщо. В однім куті тієї її кімнати – саме коло якогось макартівського[98] букета, висів також «образ». Він представляв цілком неодягнену женщину, обвиту лишень у якийсь серпанок, як вона ніби летить лісом, а в руках, піднесених високо вгору, держить якесь світло. Голову звернула позад себе, щоби бачити, чи за нею хто не слідить, а сама усміхалася приманюючим усміхом, мовби й на тім ніхто не розумівся.
Коли по похороні треба було зійтися з сином помершої задля обговорення якоїсь там справи, а умовлено зійтися в неї, то він, ходячи по кімнаті, станув перед тим безсоромним образом. Вона, компаньйонка, помітивши се, сказала ніби рекомендуючи:
– Блудне світло.
А він?
– Вона подібна коло уст до вас, – сказав він.
– Се говорила пані Марко, – відповіла вона (навіть не почервонівши), – і тому що вона любила сей образ, я взяла його собі самовільно.
– Не дарували б ви мені його? – спитав він. – Я любуюся в таких фантастичних творах…
А вона пристала на те, не вагаючись ані хвильки, мовби то випадало! При тім чинилася така скромна! Нехай він бере (говорила), вона не має, розуміється, до образа ніякого виключного права, се було з її сторони навіть нарушениям його прав і т. д., однак не відтягала від нього руки, коли взяв її та бог знає за що поцілував. А що вона й тоді не зарум"янилася, се мало також своє значення. Се лучалось їй, очевидно, не перший раз, хоч як приходила вона до такої довірчивості? Він, звісно, мужчина, як і кожний інший, нині тут, а завтра там, але вона?
А коли всі розходилися, він при прощанні дякував щирими словами, що вона була для помершої мов донька, то вона розплакалася і не відповідала нічого. Те мало йому виявити її превелике чувство! Ха-ха-ха! Хто би в те увірив! Він балакав ще, що приїде за рік і поставить поміршій з її (компаньйонки) поміччю красний надгробний пам"ятник, що тепер не може цього вчинити, бо мусить якнайскорше вертати, але оставляє дорогий гріб її опіці. А відтак попрощався, хитрий, не надто тепло і пішов. Ночував ніби в готелі, відколи помершу похоронено, і вона ніби сама мешкала, але ввечір таки того самого дня (другого дня мав від"їжджати) був у неї ще раз…
Чи по образ?
Стара кухарка казала, що пан забув свою подорожню торбу у панни, котру вона схоронила на його просьбу в себе… Може! На кожний випадок визирала і з того якась тактика; впрочім, кого має вона обходити? Кого мають обходити такі самостійні незамужні жінки?..
Не знаю, чи сміятися, коли нагадаю те все, як Оксана, котра оповідала мені це на те, щоб розсмішити мене, чи плакати, що стрічаю таке співчуття в жінках, котрі повинні моє смутне безвідрадне положення розуміти? Справді, не знаю.
ebooksa