Щодо їх критичних оповідань, то в дечім сказали і правду, хоч її інакше треба розуміти. Наприклад, щодо образа, щодо подяки, а навіть щодо вечірнього візиту. Справді, він відвідав мене. Прийшов забрати ще якісь потрібні папери, котрі находилися в мене, і щоб, як сказав, стиснути мені упосліднє по-товариськи руку.
– Дайте мені слово, – просив при тім, – що дасте мені вскорі нагоду віддячитись вам хоч почасти за всю вашу щирість і пожертвування і що в прикрих хвилинах звернетеся до мене.
А я вагалася подати йому на се руку. Ні, я не хотіла за те подяки, що робила просто з вдячності і прив"язання для бідної помершої, котра сталася для мене в найкритичнішій майже хвилині мого життя справдішньою спасителькою. При ній пізнала я інше життя, як дотеперішнє, нап"ятноване самолюбством і ненавистю; у неї найшла я пошанування і любов, і для неї не була я одною з тих, над котрими добрі люди мусять і без любові мати милосердя.
Він спостеріг моє вагання, і воно заболіло його.
– Ви вагаєтеся? – спитав. – Правда, ви маєте вже товаришів, і то близьких, і заким ваші слова дістались би до мене, то вони прийдуть до вас кожної хвилини. Я, очевидно, спізнився зі своїм проектом, або мене вже забагато в кружку ваших вибраних. Жаль мені! – І помимо всього горя, що тяжіло на нім і майже зломило його, усміхнувся по-давньому напівгордо-напівнасмішливо. А той усміх викликав в мені так само, як і давно, чувство ураженої гордості; однак я була смертю моєї опікунки так прибита, утрата її для мене була таким великим ударом, що все проче здавалося мені супроти того дрібницею, і я не могла боронитися по-давньому.
– Я маю товаришів, то правда, – відповіла я, усміхаючись слабо. – Оксана, і ще одна дама, ви її не знаєте, але…
– Дама? – спитав він.
– Дама. Одна молода малярка.
– А більше ніхто?
– Ніхто.
– А той, що був тут на похороні? – спитав майже роздразнено і вдивився в мене великими ожидаючими, непевними очима, що на його блідім марнім лиці здавалися ще більшими.
– Хто ж тут був? Я справді не знаю. – І в тій хвилині я справді не догадувалася, кого він мав на думці.
– Не знаєте? А Орядин що? Він ваш товариш!
– Він? – Я усміхнулася болісно, опісля глянула повним, поважним поглядом на нього, а чоло зморщилося в мене мимоволі хмарно. – Чи він того не гідний? Впрочім, він не мій товариш, хіба в деякім смислі…
– В деякім смислі! – повторив іронічно і, не вижидаючи дальшого пояснення від мене, сказав: – І тому ви не можете дати мені слово на те, про що я вас просив!
– Пане доктор! – сказала я, благаючи словами і поглядом.
– Ах, я вас втомляю! – відповів гірко. – Не вважаю на це, що ви налужили свої сили уже і так аж надто для нас, щоб могли ще боротися зі своїм «довжником», котрий покликується на бог знає які права, хоч не мав їх ніколи! Але простіть мені! І я – чоловік, і я маю нерви, і на мене находять хвилини, в котрих почуваю щось інше, як спокійне людяне бажання посвячувати свою працю і життя лиш для ближніх. Саме тепер, коли стратив свою дорогу матір і душа моя прорита болем та чується страшенно самотньою, хотів я взяти з собою таке пересвідчення, котре містило би для мене успокоения і було завдатком на нагороду за всі прочі страти в моїм житті і на те, що належиться кожному чоловікові, на щастя. Однак я помилився. Простіть, що я вас зворушую, – говорив глухо далі, і з його голосу було чутно, що силується з усіх сил запанувати над внутрішнім зворушенням. – Але ви, Наталко, не знаєте, як то є, коли гордий чоловік чується відкиненим, чується злишнім там, де бажає цілою душею статися всім, покладає всю надію свою на одно судно, а бачить, що воно для нього тоне. Та досить уже того. Я й так дався пірвати своїм чуттям аж надто далеко без огляду на те, що на подібні слова оця жалісна хвилина і невідповідна. Але бідна моя мати, котра обіцяла мені чувати над моїм щастям, померла, а я надто чоловік, щоби міг поєднатися з тим, що з всіх надій моїх остануться мені хіба самі мрії!
І не ожидаючи від мене якої-небудь відповіді, ба навіть не бажаючи почути її від мене, так, неначеб знав вперед, що те, що перейде через мої уста, завдасть йому лиш несказанного горя, – пішов.
Опісля осталася я сама, сама! Оголомшена, зболіла, майже отупіла, не думала я нічого ясного і повторяла в думці лиш раз по раз: «Що зі мною? Що з ним? Що з всіма, всіма тими, що мають серце в грудях?»
ebooksa