– Це правда, – обізвалася задумчиво Оксана, – теперішні подружжя інші; навіть і щасливі подружжя.
– Вірність виходить з моди, – говорила завсіди бабуня журливо.
– Цього я не сказала би, – закинула молода жінка, – але тепер всі такі «всезнавці», такі зів"ялі! Я не знаю, але мене обгортає сум, коли чую не раз, як наша молодіж кепкує собі з старих. Оця безілюзійність наших часів змоглася вже аж до крайності і робить людськість не раз брутальною, а молодіжі вона зовсім не до лиця. Може бути, що саме тепер панує лиш дух тверезості і ума, але чи і добра? – Опісля додала з відтінком гіркості в голосі: – Те, що я кажу, дише також старосвітчиною, правда, пане Орядин?
– О, щодо того, то я згоджуюся зовсім з вами! – відповів він. – Для мене нема нічо прикрішого над недозрілу філософію!
«Що звете ви недозрілою філософією?» – хотіла я в нього спитати, однак замовчала. Саме в тій хвилині почувся був сварливий голос жіночий, лоскіт отвираних і запираних дверей, і незадовго по тім відімкнулися двері моєї кімнати та увійшла моя комірниця.
Це була румунка, молода, маюча, бездітна жінка, що спровадилася з своїм мужем, інженером при залізниці, на якийсь час до Буковини. Виглядала в сій хвилі розлючена, однак, побачивши у мене мужчину, погамувалася. З Оксаною познайомилася вже давніше в мене.
– Я подивляю ваш смак, панно Верковичівно! – говорила лихою Німеччиною галасливо, коли познайомилася з Орядином. – Пощо тримаєте таке страховище, як оця ваша Діана? Чи знаєте? О один волосочок, а була би роздерла мою дорогеньку масюпцю Фітіцу! (Так звалася її сучка.) Роздерла б цілком! Вона так налякалася, що й передо мною ховається. Мене то так розлютило! – Сказавши це, кинулася на софу і шпурнула шнурок якихсь коралів, котрих не пускала, за звичаєм свого краю, майже ніколи з рук, на стіл вперед себе, мовби була на смерть утомлена.
– Страх!
Я почала її жалувати, так само Оксана і Орядин. Орядин придивлявся їй з великою цікавістю, румунка не слухала нас.
Вона була і чим іншим утомлена, не лиш тим. Це дурниця, з цього не робить собі вона нічого, і воно хіба лише пригадало їй все проче, що її тут нищить! Я, Наталія, знала це вже. Мені говорила вона о тім справді вже сотню разів, говорила при кожній стрічі.
Нехай собі лиш хто-небудь уявить, як їй тут діється. Тут мусить вона сама ходити за глупими орудками для кухні і дому, а там у них ходив її муж. (Там все ходять по такі орудки мужчини.) То псує їй за кожний раз гумор на цілу днину, а наостанку находить таке, що все, що купила, купила зле. Нині лучилось їй знов таке. До лиха! Вже щоправда, а тут і пудру не можна дістати доброго!
Ми розсміялися, а вона, ніби все ще гнівна, говорила дальше.
Дійсно тут чується вона дуже нещасливою і плаче вже відтепер, що буде мусила, може, ще з півроку тут мучитися. Вона, властиво, не знає, що собі її муж думає! Ох, що за глупота бути інженером!
Орядин замітив, що її муж пробував, певно, дуже часто в дорозі.
– Розуміється, що в дорозі. Вдома він майже гість. Кажу вам, я гину з нудьги!
– Чим займаєтеся звичайно? – спитав її.
– Чим? – спитала зчудована і видивилася на нього своїми гарними, блискучими чорними очима. – Чим же маю займатися? – А по короткій задумі, під час котрої гризла свої червоні викочені уста, відповіла: – Часом гаптую, деколи печу сама тістечка (тепер не варю дома, бо до тих слуг не стає мені сили), п"ю чорну каву, виходжу на прохід, переглядаю журнали, бавлюся з Фітіцею, курю… що ж маю робити?
– Дійсно, що ж маєте робити! – сказав Орядин. – Так самій жити!
– Не правда? – звернулася вона до нього живо, мовби почула з його слів відгомін свого душевного голосу. – Нема до кого й слова промовити. Дома, в Яссах, то хоч і остаюся сама, та вже маю своїх знайомих, маю хоч з ким піти до театру, а тут! – Вона усміхнулася глумливо. – Тут наробили би мої знайомі жінки такого крику, коли б я пішла з яким мужчиною сама до театру, що аж мій муж налякався би! Чисто міщанські погляди! Як же мені тут жити?!
– На вашім місці я не робив би собі нічого з того! – сказав Орядин. – Жив би собі до вподоби. Що мене чиїсь погляди обходять?
ebooksa