Царівна (збірник)

– Я собі навіть так думаю, – відповіла вона згорда. – Я не привикла жити мов на шнурку. В нас уживають жінки іншої свободи, роблять, що хотять. В нас і не дивує то нікого, коли чоловік з жінкою розводиться, а тут…

Послідні слова сказала з лютістю, неначеб хотіла розвестися з своїм чоловіком, а люди «дивуються», і те здержує її від розводу.

– Так, так, – звернулася до мене і до Оксани. – Ви іншого життя не знаєте. Ви не знаєте, що то значить свобода. Не раз як зайду тут до одної з моїх кількох знайомих, то мені аж волос на голові дибом стає. Жінки і варять самі, і прятають в хаті, і шиють, і бавлять діти, і вчаться – все нараз! А коли який мужчина вступить в хату, то втікають, як би на них налетів самий нечистий. А вже забавлятися з мужчинами, то – вай ді міні ші ді міні![102] – І, похитуючи жалісно головою, розсміялася: – Ні, я дякую за таке життя!

Нараз звернулася до Орядина.

– Чого дивитеся так на мене? – І при тих словах вдивилася на нього сама ожидаючим поглядом.

– Чи я дивився?

– Розуміється! – Вона говорила в симпатичнім, а заразом роздразнюючім тоні. – Лучче скрутіть мені сигаретку і оповіджте що-небудь інтересне. На те я й прийшла сюди. Чи ви не румун? – спитала його, хоч добре знала, що він українець.

– Ні.

– Ну, я думала, що ви румун, бо ви такі смагляві.

Він усміхнувся і сказав, що українець.

Ах, так! Москалів вона знає, але українців ні, хоч знає, що вони мають прекрасні пісні. До них до Молдави заходять українці з Буковини на роботу, а вона, пробуваючи не раз вліті на селі, мала нагоду чути, як співають, звичайно гуртом, при роботі. Від одної молодиці, що вміла дуже добре по-румунськи, навчилася щось трохи пісень. Вона зараз заспіває деякі, нехай він послуха: і, не надумуючись довго, почала півголосом:

Задзвеніло, загуділо на панській долині,Пішов голос попід колос, по всій Буковині…

А відтак перервала і сказала:

– Ні, цієї не знаю добре, але одну веселу знаю добре, бо вона дуже мене розсмішує. – І, схиливши кокетливо голову вбік, почала:

Ти до мене не ходи, нехороший враже,Я за тебе не піду, бо мати не каже.Ти до мене не ходи, не псуй собі ночі,Я за тебе не піду, бо ми ся не хоче.Ти до мене не ходи, не псуй собі грошей,Я за тебе не піду, бо ти нехороший.Ти до мене не ходи, я тобі не рівна,Ти простого хлопа син, а я деканівна!

Так співала вона, перериваючи пісеньку веселим сміхом, а опісля забалакала знов про щось інше, а балакаючи, задавала питання, на котрі не ждала відповіді. При тім гралася своїми коралями, мов дитина, а курила тютюн, як турок.

Я зайнялася самоваром. Вона була так напудрована, а уста були в неї такі незвичайно червоні, що я встидалася за неї.

– Чому варите заодно самі чай? – спитала в мене нараз. – Чому не заставляєте до того своєї старої Домки? Гу, який це страхопуд! – додала, ніби жахаючись. – Дивиться на мене так дивно, що мені насувається іноді думка, що вибила би мене, коли б мала яке право до мене!

– Я люблю те сама робити, – відповіла я їй спокійно, не звертаючи увагу на її послідні слова. – Це не трудна робота. Крім того, не хочу старої жінки занадто трудити, вона й без того обслугує мене більше, ніж повинна за свою платню. Прив"язалася до мене, бог знає чому, і вештається, задля мене і так досить!

– О, ви! – кликнула румунка з якимось усміхом, про котрий не можна було знати, чи він добрий, чи злий. – Ви не знаєте, що з такими людьми не варто бути добрим? Мужик все мужиком!

– Ну, це річ погляду.

– Ах, що там річ погляду! Коли хто вже раз слугою, то нехай обслугує, а коли хто вже раз паном, то най панує. Це також щось «боже» у вас, чого я не терплю. У нас інакше; бодай я не журилася би много такою старою квіткою. A propos[103] – додала пустотливо, – чи не вміє вона припадком ворожити?