– Не знаю. Не питала в неї ніколи про те.
– Бо, бачите, в неї уста все затяті і аж викривлені, чоло зморщене, погляд мрачний. О панно, панно Верковичівно, вона мусить займатись ворожінням!
– Я би цього не сказала! – відповіла я. – Але знаю, що вона змінилася, як сама оповідала, від часу, коли стратила своїх двох синів в страшний спосіб. Старшого, котрий був чемний і добрий, гординя своїх родичів, застрілив молодший, вже змалку лихий. Сидів довго, довго в арешті, а вона, щоби собі хоч того урятувати, – не вірила, бідна, що це справді рідний брат зробив, – крутила в суді, куди її також покликували, говорила неправду, і за то також покутувала. По мені мороз проходив, коли розповідала мені це. Тепер чоловік її лежить у шпиталі, а вона ходить на роботу і з того удержується. Тому в неї погляд мрачний, і тому, може, пригадує вам відьму.
– Це ще і трагічне, – замітила румунка, а по якійсь хвилині задуми сказала: – В нас то хоч ворожка розважить чоловіка, коли йому нудно, а тут!
Вона звернулася до Орядина і попросила його защіпнути їй бранзолетку на правій руці, котра в тій хвилині розімкнулася. При тім сперла свою гарну, білу, перснями украшену руку на його коліно, і незважаючи на те, що він, защіпивши бранзолетку, взяв її руку в свою долоню і ніби дивився на якийсь перстень, говорила далі:
– В нас майже кожна селянка вміє ворожити. Не раз ідеш і подиблеш кусник якої шмати або що-небудь інше, то сам не знаєш, яким чином опинилось воно тобі під ногами і чому. О, в нас розуміються на ворожбі – comme il faut![104]
Я усміхнулася.
– Не смійтеся, ні! – говорила вона зовсім поважно. – Впрочім, ви переконаєтеся о тім самі; ми поїдемо конче на село! – Тут звернулася живо до Орядина і Оксани і заявила їм, що з поворотом до Румунії забере мене з собою. – Це добра думка в мене, не правда ж?
– О, певно! – відповів з поспіхом Орядин. – Панна Верковичівна забавилася би там, повеселішала і прийшла би до сили по послідніх напруженнях.
– Ще й як прийшла би до сили! – Із тими словами румунка розсміялася. – Вона віддасться там, пане Орядин! Я вишукаю їй там якусь партію, якого гарного боярина, і той виб"є їй всі книжки з голови. Хто ж бо бачив щось подібне, щоб дівчина сиділа як писар при столі? Фе!
Вона сказала це так комічно, що ми мимоволі розсміялися. Орядин присунувся ближче з своїм кріслом до неї і грався її коралями. Вона це замітила.
– Що варте таке життя, а то ще для дівчини? То вже мужчина на те, щоби ломив собі голову над книжками; жінка на те, щоб лиш любила. Представте собі лиш, пане Орядин, як ученій заявити любов? Як можна з нею взагалі про любов говорити? Чи ви говорили би?
Він спаленів і розсміявся вимушеним, голосним сміхом.
– Бачите? – кликнула вона тріумфуюче.
– Бачу, – відповів він все ще зі сміхом, а опісля додав: – Якийсь поет каже десь: «Життя – то нужденна комедія, повна глупоти і сліз», а я, Орядин, додаю, що було би ще нужденніше, коли б не було тієї крихітки любові, що сама одна осолоджує і прикрашує життя та надає йому вартості.
– Чуєте, панно Верковичівно, чуєте, що пан Орядин каже? – запищала вона до мене, а я звернулася в тій хвилині до вікна, щоби укрити легкий рум"янець, що виступив мені бог зна з якої причини на лице.
– Чую, – відповіла я.
– І що ж скажете ви тепер?
– Скажу тепер так, як казала ї перше, що найкращим часом в житті є справді час любові. Зазнавати любові дуже гарно, розуміється, кому судилося!
– О, любові можна всім зазнавати, коли тільки хто хоче!
ebooksa