– Так ви думаєте? Я гадала трохи інакше!
– Ви! ви такі «божі», що думаєте все інакше, як звичайні люди! – закинула з легким глумом.
– Любов – то поважна річ, хоч би і в жарті, – остерігала Оксана напівповажно, напівжартом.
– Ну, так, – обізвалася румунка, не надумуючись, а по хвилині додала: – Я не можу казати, що не люблю мужчин, коли люблю їх. Не можу говорити, що не люблю товариства, коли люблю його. Не можу казати, що монаше життя то мій ідеал, коли таким не є. Не можу казати, що писання, хоч би і одного листа, ущасливлює мене, коли, противно, нудить мене на смерть.
Всі ми сміялися.
– Ви справдішня жінка, наскрізь «жінка»! – замітив з тонкою іронією Орядин.
– Це правда! – відповіла румунка. – Така правда, як, наприклад, те, що гину з нудьги, що тужу за своєю батьківщиною, за своїм товариством і знайомими!
– Шукайте розривки, робіть знайомства! – радив Орядин.
– О, знайомства! – закликала вона насмішливо. – Тутешні жінки не мають ніколи часу, і не побачиш їх ніколи, і не діждешся їх ніколи!
– Це правда, – вмішалася Оксана. – Наші жінки працюють дуже тяжко.
– Ах, вони кухарки!
– На жаль, і то правда! – відповіла Оксана.
– Але вони самі тому винні.
– Ті, що не хотять вірити в поступ, у те, що їх положення може поліпшитися, – ті винні!
– Я не знаю, як ви те розумієте, пані Оксано, – закинула живо румунка, котра не зрозуміла ясно слів молодої жінки, – але я вам кажу, що я думаю. Ваші жінки – то як фіалки, але на фіалки не дивиться жоден мужчина. Про красу і запах їх говориться лиш, але ніякий мужчина не любить їх справді.
Орядин усміхнувся двозначним усміхом.
– Не смійтеся, мій пане! – кликнула майже люто. – Чи те, що я говорю, може, не правда? Може, оженитеся ви з фіалкою?
Він спаленів, перестав усміхатися і спитав:
– Звідки я це можу знати?
– О, це знаєте ви вже тепер дуже добре! – відповіла вона.
ebooksa