– А звідки знаєте ви це? – спитав знов.
– Такі речі знаємо ми дуже добре! Ми знаємо, наприклад, дуже добре, що мужчини приписують нам, жінкам, прикмети, яких ми зовсім не маємо в тій самій мірі, що й вони. Приписують їх нам тому, щоб, оженившися з нами, мали за нас вигоду. Чого ж запевняють неустанно, що покора, скромність, податливість, лагідність, м"якість, боязнь – жінці до лиця, коли переконують нас трохи не щогодини, що їм подобається якраз противне, а то – дух, дотеп, кокетерія, живість, гордість і т. д.!
Орядин не відзивався, хоч не зводив з неї очей.
– Так, так, дивіться лиш на мене (і усміхнулася), пане Орядин, ми це знаємо дуже добре, і лиш панна Верковичівна, мабуть, цього не знає. Але коли прийде до мене, то я її навчу жити життям жіночим, привчу жити любов"ю. З своїх книжок не навчиться того ніколи; з книжками вона й не зайде далеко. Мужчини бояться учених жінок, бо думають, що вони не давали б їм ні їсти, ні пити; а глупі фіалки взяли собі те до серця і думають, що здобудуть собі дійсно щастя, коли стануть кухарками; та й варять, бідні, та й печуть самі так, що поварили вже всю свою красу і ум, свої найкращі літа і будучність своїх доньок…
Вона урвала, розсміявшись якимсь пустим, зловіщим сміхом, і встала.
– Іду далі, – сказала, – треба ще піти в місто та купити дечого, а відтак хочу ще нині піти до театру, бо далі-далі перестануть грати.
Орядин піднісся живо.
– Маєте вже білет?
– Білет? Ні, ми маємо ложу.
– Шкода, я хотів вам чим-небудь прислужитися. – І Орядин ніби посумнів.
Вона усміхнулася і вдарила його свавільно коралями по плечах.
– З вас великий фарисей! – сказала. – Впрочім, коли хочете мені прислужитися, то ходіть зо мною до міста і поможіть нести коронки, бонбони і вахляр[105]. Взагалі позволяю вам, коли будете чемно поводитися, відвідувати мене; розуміється, – додала іронічно, побачивши на моїм лиці здивування, – що аж тоді, коли мій муж поверне. Приведіть і кількох дотепних товаришів з собою, мій муж грає дуже радо в шахи, а й я не нудилась би так.
Він склонився перед нею глибоко і заявив з сіяючими очима, що буде старатися вчинити її волю і що і він грає дуже радо в шахи.
Так? То, може, він навчить її цієї гри, бо в її мужа нема терпеливості і він любить лиш з готовими грачами грати…
Він склонився удруге, а вона, звинувшися, мов та гладенька гадина, та зібравши одною рукою елегантськи довженний шлейф, подала другу руку Оксані на прощання, а мені надставила з несказанно граціозним рухом голови уста до поцілунку.
Я чогось змішалася, спаленіла, а відтак, приступивши до неї, поцілувала її.
Відтак пішла.
Попрощавшися з нами з поспіхом, пішов і він, заявивши, що має в місті також якусь справу до полагодження.
Я стояла ще на тім самім місці, на котрім цілувалася з румункою, і холодила долонями лице, що палало в мене мов від огню. Оксана квапилася докінчити якусь квітку і, зігнувшися над гафтом майже вдвоє, не бачила гіркого усміху, що грав біля моїх уст…
– І що ж, Наталонько? – питала спокійним голосом, не відводячи очей від роботи.
ebooksa