– Чому? – спитала я стиха.
– Я вже знаю чому.
– Що він був повинен остатися? – говорила я несміливо.
– О ні, не з тієї одної причини, але так взагалі. По-перше, чого прийшов до вас тепер, коли ніби погорджував вами, а щонайменше старався вас переконати, що ви йому байдужі? Чому не відвідував вас, коли жила ще Марко? Те, що був на похороні, інша річ, хоч був би ліпше зробив, коли би був не прийшов. Мені видиться, що явився тоді з цікавості. З якої? То вже моя тайна чи, властиво, комбінація. О, він стратив вже те розуміння чистоти, котре лучило вас давно. Ах, Наталочко! – додала журливо, – я журюся тим, що ви його любите!
– Я не люблю його, Оксано! – відповіла я непевним голосом.
– Не любите? – повторила вона і дивилася питаючим поглядом на мене. – Я вам не вірю, бо ви дивна натура. Вжившися цілою душею в його істоту, любите його хоч не так, як давно, але любите фантазією, плекаєте фантазією те чувство.
– Ні, Оксано!
– Ні? Це було би гарно, тим гарніше, що він вашої любові не гідний, і воно було би ліпше для вас, однак признайтеся, що він впливає на вас своєю істотою!
Я здвигнула згорда плечима.
– Ну, так, до цього я признаюся. Він впливає на мене так, як якась музична штука, котрою чоловік раз упивався, а відтак по якімсь часі чує її знов. Другий раз не робить вона на його те саме враження, але зворушує-таки в нім деякі струни; вона ж йому знайома! Ах, Оксано, він дитина тієї самої нації, що й я!
Вона усміхнулася смутно і сказала півголосом:
– А я би хотіла, Наталочко, щоби ви любили кого іншого.
Кого? – я не питала. Спаленівши сильно при її словах, я відвернулася від неї і мовчала. В мені забилося серце, неначеб мене зловив хто на лихім учинку. Я знала, що вона мала на думці Марка, але я не могла о нім з нею говорити. Мені здавалося все, що, коли говорить зо мною про нього, старається зазирнути в мою душу, щоб відтак донести о стані її йому. А того я не хотіла. Ні, нізащо в світі нехай не дізнається він, що любити любила я, властиво, його, що з довір"ям зверталася душа моя лиш до нього, але що я берегла ту тайну в глибині серця і о ній не смів ніхто дізнатися. Ах, я була дитина, коли думала, що його розгнівало моє знайомство з Орядином! Що це могло його обходити? Непоборима сила тягнула мене до нього, до спокійного, до вірного, до «аристократа духу», і я відчувала, що в пожитті з таким чоловіком можна відзискати душевний супокій і пізнати те, що зветься щастям, а він відопхнув мене, і тепер осталась я мов без весла в човні…
Орядин?
В мене зморщилися мимоволі грізно брови, і я зітхнула. Він – то пісня мого люду, і я все буду оживлятися при її звуках, буду або радуватися, або тонути в сльозах, а Марко… ні, над ним спинятися думками не слід. Ах, яке ж щастя, що між нами лежить море!..
Я не помилялася; Оксана писала до нього, вона зрадилася раз сама з тим передо мною, але це не поможе йому нічого. Нехай пише йому, що я люблю Орядина, серце його нехай кривавиться, як моє, щось таке бодай пригадує людині, що вона живе…
– Так, так, Наталко! – говорила Оксана далі, коли я не відзивалася до неї, потонувши в думках, – я хотіла би, щоб ви любили кого іншого, а Орядина викинули з серця. З ним не були би ви щасливі. A propos, – додала нараз живіше, – пані Марко знала про ваші колишні відносини до нього?..
– Знала, Оксано, або що?
Вона усміхнулася.
– Чи вам не приходило ніколи на думку, як вона ті відносини розуміла?
ebooksa