Царівна (збірник)

– Розуміла їх так, як я, – відповіла я, зчудована тим питанням, – а те, що ми розійшлися вороже і що перед кожним з нас лежить інший шлях, кінці котрих не зійдуться, мабуть, ніколи!

Вона розсміялася тихо.

– Ви помиляєтеся, любко, – відказала хитро. – Вона була майже переконана, що з вас і Орядина вийде пара, і вона не мовчала об тім, Наталко!

– Кому говорила о тім? – спитала я з нетаєним страхом, і в мені наче дух заперло… Ах, я вже відгадувала все…

– Свому синові говорила о тім…

– А він повірив?

– Спершу не вірив, але тепер вірить.

– І що ж, Оксано? – спитала я, силуючись надармо усміхнутися.

– Що ж! Чи вам залежить на тім, щоб Марко знав правду?

Я не відповідала. Здвигнувши гордо плечима, я мовчала з спущеними вділ очима і упрямо стуленими устами.

– Це не добре, що ви такі горді; він також такий, і він не накинеться вам ніколи!

– Чи маю я тому коритися?

Її лице прибрало нараз вигляд холодний, і вона сказала спокійним, рішучим голосом:

– Отже, ви любите Орядина?

Я все ще мовчала. Я немов завзялася не відповідати на її питання, не виявляти їй своєї душі і оставити її будь-що-будь в несвідомості. Чувство упрямості, котре заволоділо в сій хвилині мною, було таке сильне, що я чула, що переможе в мені і голос серця. Чи це добре було, я не думала, мені було це навіть байдуже.

– Любите все ще в нім те, що мав давно, а чого вже тепер не має. Ах! – сказала нараз з нетаєним жалем. – Ви належите також до тих, що живуть більше чувством, як умом, і котрих треба провадити, мов малих дітей. Тепер здалося б вам десь виїхати, розірватися, відсвіжити ум, пізнати інших людей, а ви загребані, спрятані, мов в улію, бачите лише його!

– Чому ви мені оце говорите, Оксано? – спитала я в неї не без докору.

– Бо мені вас жаль, і я вас люблю, як свою рідну сестру. Я не повинна се говорити, але скажу. Ви ніколи не могли жити цілковито. Ви виростали, як та квітка, прикрита склянкою, що не розвивається безпосередньо під впливом сонця, – і се мститься на вас. Справді, ваша сила вичерпається або перетвориться в щось хоробливе. Ні, вона перетворилася уже. Любов ваша до Орядина – це вже якийсь нездоровий об"яв, і я боюся, що вона поконає колись, і ваше горде серце і ви піддастеся їй!

Я стояла перед вікном, горда, холодна і з побліднілим лицем.

– Не бійтеся, Оксано, – відповіла я, а серце моє сміялося: «З любові до Орядина, з любові до нього… Ха-ха-ха! І вона вірила в те справді?»