– Я не боялась би, коли би не знала вашої чудної, неспокійної, незадоволеної натури! – закинула.
– Ви забуваєте, що мені остається, окрім любові, ще одно, а то література, – сказала я.
– Ну так, я се знаю. Однак… – і усміхнувшись сумно, вона урвала. Мабуть, не хотіла заявити своїх думок, котрі були часом і моїми думками. А то, що моє одностайне, безсонячне життя відіб"ється колись на моїх письмах, ба що се й не може бути інакше і не принесе мені також щастя. Що сили улягнуть справді впливам обставин, і вийде зі всього щось недозріле, може, й хоробливе.
Трохи згодом розсталися ми, і я лишилася знов сама. З болісно зморщеним чолом і затятими устами дивилась я довго ще за нею, але думки мої пробували деінде. Спершу далеко у того, котрий «не накинеться і мені», а відтак у Орядина. Це було смішно, коли вона думала, що я люблю його, але говорила правду, що я любила його «фантазією». Наприклад, тепер! Я вдумалася в його істоту, в його минувшість, в свою минувшість і чула, що він не був мені справді цілком байдужим. Він зворушив мене болісно, і мої мислі літали кругом нього. Пощо приходив він? Що сталося йому, що звернувся знов до мене так, як би між нами не було ніякого непорозуміння? Може, він іронізує собі з мене? Це було правдоподібно, бо його поведения з тою легкодушною жінкою, через котру забув, що прийшов до мене, після всього, що між нами сталося, свідчило ясно за тим.
Мене обгорнуло огірчення. Я обставала за ним перед Оксаною, вступалася за ним перед Марком, зносила підозріння, що він мій «бог», а він має собі кпити з мене? Чи це можливо? Взагалі, що я собі думаю? Чи з того, що він син мого народу, виходить, що я мушу думати про нього і терпіти за нього? Радше звернутися до тамтого, котрий, коли що любить, любить вже навіки. Але тамтой гордий і радше зречеться свого щастя, ніж «накинеться» мені або розірве зв"язі між Орядином і мною! Він буде мовчати, а я не отворю також уст. Тепер мені ясне його чудне поведения, але ясне і це, як лихо розуміла мене пані Марко, котра чувала над його і над моїм щастям! Хитаюся між обома, а не належу жодному. Чому було все так безсонячно, невикінчено? Або оце чувство самоти – ух, як воно мене придавлювало!
Я почала терти нервово руки і ходити по хаті. Це чинила я майже несвідомо все тоді, коли мене взяла розпука або неспокій.
Чи все те було наслідком способу мого думання, чи тому, що я жила сама і була незаміжня? Марко говорила стільки разів, що чоловік і жінка повинні іти разом, що одно доповняє друге, – чи це дійсно так? Мені пригадується філософування молодої малярки, котра заодно каже, що чоловік з незвичайними спосібностями ума не повинен в"язатися за ніяку ціну в світі з другою істотою; що він повинен розвиватися сам, без впливу тої другої істоти, щоб не піддатися з часом, не статися рабом того впливу, і жити самому, щоб не стратити свого властивого характеру.
Не знаю, по чиїй стороні правда, але відчуваю ясно, що одно стане мені спасінням, а то праця! Слава тобі, Боже, що вона остається мені і що я можу в ній шукати щастя. Коли потопаю в ній цілою душею, тоді всі, що заколочують мій спокій, відходять від мене далеко-далеко, і я не чуюся ані самотньою, ані непотрібною, але, противно, чуюся міцною, самосвідомою, спокійною…
Тут кінчиться Наталчин дневник.
XIV
В три неділі пізніше появилася румунка з Орядином в театрі в ложі. Побачивши десь поміж видцями Оксану і Наталку, вона нахилилася до Орядина і прошептала:
– Отже, вона тут; таки послухала і прийшла. Знаєте, вона, властиво, дуже гарна і могла би мужчинам дуже подобатися.
По його лиці пробігла полумінь.
– Ну так, – відповів змішаний, мов приловлений на забороненім учинку.
– Ви знаєте, про кого я говорю? – спитала вона.
– Про Верковичівну.
– То ви слідили за нею? – скликнула майже вголос.
– Але ж ми, очевидно, в одній і тій самій хвилині замітили її… по волоссю! – відповів з притиском і холодно. – Прецінь її волосся мусить впасти в очі!
Їй причулося, що в його голосі при послідніх словах крилася злоба, і то успокоїло її.
– Але вона не віддасться, Васіллі!
ebooksa