Царівна (збірник)

– В неї забагато крові будучності в жилах.

– Що? Що?

– Вона замодна.

– Модна? Ха-ха-ха! – розсміялася румунка. – Як же вона модна, коли в неї не побачиш і модні фризури? Яка ж тоді я, Орядин, я, що в мене бачиш завсіди лиш саме те, що наймодніше, що даю свої сукні шити до першої моднярки в Яссах?

Він глянув на неї, і по його лиці промайнуло щось, мов жаль. Опісля взяв її руку, стиснув її і сказав ніжним, тихим голосом:

– Sie sind eine Rose ohne Dornen![107]

Вона усміхнулася вдячно і присунулася ближче до нього.

– Не йдіть до неї ніколи, Васіллі, – благала пещеним голосом. – Я її не люблю…

– Або ж я до неї ходжу?

– Ні, однак я вас у неї пізнала.

– Ну так! Це було щось інше… Мені прийшло щось на думку… я хотів щось довідатися.

– Що? Що? – домагалася вона цікаво.

– Чи це правда, що син її помершої пані жениться з нею… Я так чув.

– І що ж?

– О, нічо. Мабуть, в тім нема правди ані крихітки. Мене не обходить вона нічого; а ви думали (він усміхнувсь на силу і поглянув за кимсь в противну сторону зали), що я хочу з нею женитися?

– Я не думала так, – відповіла вона, – лише думала, що ви любите її!

– Що за вигад! – кликнув півголосом, ще завсіди сміючись. – А впрочім, хоч би і так, то – як вона раз сама казала – любити і женитися – це щось зовсім, зовсім інше…

Вона хотіла щось скоро відповісти, однак він схилився бистро до неї, стиснув кріпко її руку і, вп"яливши свій, в тій хвилині майже гарячий погляд в її очі, шепнув з притиском:

– Не правда ж?

Вона змішалася, усміхнулася і замовкла.