Більше як півроку минуло з того часу.
Орядин не був більше у Наталки. Бував часто у румунки, але з нею не стрічався і там. Вона не заходила до молодої жінки, хоч знала майже, коли відвідував її.
Стара Домна, що обслугувала і румунку, оповідала все, коли бачила там кого чужого, хоч та не питала її ніколи ані одним словом.
– Вже що вона з тими паничами за верески виправляє, що аж страх! – оповідала раз, коли вернула звідти майже люта, бо мусила бігати кілька разів на годину у місто. – Я вже постарілася, а чогось такого не виділа. Грає в карти, в якісь «фанти», а курить, а п"є чорну каву, що аж гидко. Мабуть, і від неї стала чорна, мов нечистий. А вже з тим що заводить, то нехай і не кажу!
– З ким? – спитала дівчина стиха, і в її грудях забилося серце скоріше.
– Та з тим, що подібний до неї, мов рідний брат, і що на скрипці грає! Він за ніц[108] не має її. Регочуться обоє, борються, мов хлопці на толоці, з того не вийде, певно, нічо добре…
Наталка відгадала все і не питала більше. Раз просила навіть стару не згадувати їй, що в її комірниці діється.
Одного ранку, вже потім, влетіла румунка до неї заплакана, розгнівана і виповіла мешкання.
– Чому? – спитала Наталка зчудована.
– Та якого лиха сидіти мені тут довше! – відповіла і, заплативши належні гроші, котрими орудував батько Оксани, вилетіла, мов фурія, тріснувши дверима за собою. За кілька днів прийшла до неї попрощатися. Між іншим сказала:
– Орядину скажіть, що най жениться з ким хоче, мене то нічо не обходить. Він нічо не заслужив доброго.
– Скажіть йому те самі, пані, – відповіла Наталка.
– О, він тепер до мене не прийде! – сказала і усміхнулася гірко. – Ви не знаєте, який він. Нині запалиться, обіцяє світ, а завтра вже холодний, мов лід, і мудрий, як той Соломон. О, я його ненавиджу! Скажіть йому оце, він до вас прийде.
– Нехай не приходить, – сказала дівчина гордо.
– Еге, ви все такі чудні! – загомоніла. – Я знаю, що він таки прийде колись до вас. Зацікавиться знов чим-небудь і зайде; тоді скажіть!
Наталка не обізвалася. Він не зацікавиться більше нею, бо вона осталася та сама, впрочім, що обходили її зносини сих людей? Для цеї жінки не мала вона ані крихти поважання, а його не могла вона цілком ганити.
– Знаєте, що я завважала? – говорила румунка таємниче. – Я замітила, що він вас боїться. Перед вами хоче якимсь іншим бути. Це якраз добре. Раз, ще давно, сказав, що ви «модні», а раз, що побідить вашу гордість і що це буде найкраща хвилина в його житті! А раз був у мене і дивився за чимсь у вікно. Саме тоді вертали ви з проходу і переходили городець перед верандою, а ваша Діана вітала вас веселими скоками. Ви зігнулись до неї і поплескали її по голові.
«Чи панна Верковичівна не приходить ніколи до вас тепер?» – спитав, не зводячи з вас погляду.
«Ні» – відповіла я.
«Розуміється, – відповів глумливо, – вона скорше загине, ніж піде проти свого переконання. Вона все ще така сама. – По його устах пробіг дивний усміх, і він додав по хвилині: – Колись переконається, що її погляди не відповідають життю і що такою, якою, власне, є, не вдержиться в нинішніх часах».
ebooksa