Царівна (збірник)

– Ну, що ж, Мілечку.

– Наталко! це, це… ти таки хочеш нас покинути?

– Не гнівайтеся, вуєчку, але я так рішилася. – 3 тими словами приступила я до нього і поцілувала його руки; наші погляди стрітилися.

– Ця постанова болить мене дуже; цього я не надіявся ніколи дожити від одніської дитини моєї одинокої сестри. Це не може бути, Наталко, не може бути! Чи я тебе виганяю з хати? Чи я тобі жалую хліба?

У нього блиснули в очах сльози, і мені стало його жаль.

– Ні, вуйку, ви не жалуєте мені нічого! – відповіла я зворушеним голосом. – Однак я мушу йти! Дозвольте мені, я вам за це буду так само вдячна, як за те, що дозволили мені читати! Того не забуду я вам ніколи, вуєчку, ніколи! Згодіться з моєю постановою, нехай я попробую власних сил, зароблю й деінде кусник хліба. Чи лиш я одна йду такою дорогою? Те, що я задумую, не має в собі нічого злого; впрочім, я йду в чесний дім; не бійтеся, вуйку, я не зроблю вам сорому і не забуду, що я одніська дитина вашої дорогої сестри, внучка чесної, благородної жінки!

– Ой Наталко! що мені з тобою діяти! – зойкнув вуйко, зворушений до живого, і вийшов чомусь із кімнати. Я й собі забиралася до відходу.

– Ого! пожди ще ти, моя панно! – кликнула тітка, заступаючи мені дорогу. – Ти думаєш, вже дозвіл в кишені?

– Дозволу мені не треба! – відповіла я. – Незадовго стану повнолітня, а крім того, маю за вашим приказом шукати «реформатора». Тут його нема! – Я звернулася до дверей, сильно зворушена, щоб утекти перед дальшими замахами на спокій моєї душі і не виставлятися на обиди і зі сторони Лордена, однак і він піднявся зі свого місця.

– Прошу дуже, – обізвався, – веліть іще хвилечку задержатися, хвилечку одну, щоби дещо із наших рішень почула. – І, звертаючись до тітки, сказав, як перше, що замітив уже віддавна, що Лореляй тужить за кимсь, що сторонить від нього, мов від ворога. Тому й рішився він від своїх останніх відвідин звернути їй свободу і вижидав лише відповідної нагоди до того. А що та щаслива і довго вижидана хвилина наступила скорше, ніж він сам надіявся, то він тому рад, незвичайно рад. – Бо вона, поважна пані, приводить мене в дуже миле положення просити вас о рученьку вашої, мені дуже, дуже дорогої, умної і справді освіченої донечки!..

Зчудована до крайності, а заразом зворушена мило, майже втішена тим оборотом цілої прикрої справи, глянула я на тітку, а вона… та ні, описати добре вираз її лиця просто годі. її холодний, проникливий погляд і гостре кам"яне лице змінилося, зм"якло, і вона в одній хвилі забула все.

– Беріть її, беріть мою любу, добру, щиру дитинку, вам даю її з щирого серця! – кликнула велично. – Ах, Леночко, відповідж йому сама, голубочко!

Лена почервоніла, збентежена, захоплена несподіваними освідчинами, не стратила, як звичайно, так і в тій хвилі, духу і простягла як стій обидві руки до нього.

– Я вас із першої хвилини поважала високо, – говорила з соромливою покорою, – а щодо любові… то я не терпіла ніколи на ту поетичну хоробу… не бавилася нею і не можу нічого об ній говорити!

– Зовсім так, як я! – вмішалася радісно тітка. – Однак і вона наступить, моя дитинко, наступить скоро, все має свій час, своє призначення, ти переконаєшся. Ах, яка я щаслива, що Бог дав мені такого зятя! – Сказавши це, зложила руки, мов до молитви, встромила очі в стелю і дивилася довгу хвилю нерухомо в одну точку.

– І я щасливий, дорога мамуню, – обізвався Лорден, – і дякую з щирого серця Богу, що все так добре склалося! – А відтак звернувся до мене і сказав патетично: «Das sind die Weisen, welche durch Irrtum zur Wahrheit reisen, und das sind die Narren, die im Irrtum verharren»[68].

– Об тім я глибоко переконана! – відповіла я, усміхаючись мимоволі; і звернулася вже втретє до дверей, однак і цим разом не могла ще вирватися.

– Слухай, Наталко! – звернулася тітка до мене, мов по хвилевій бистрій задумі. – Ти можеш вже тепер остатися, я прощу тобі все. Правда, ти завдала мені твоєю безумною вдачею, твоїми романтичними примхами не раз гризоти і болю, затроїла не одну приємну хвилину, дразнила не раз до крайності, я мусила через тебе не один раз сердитись, не один раз відігравати перед світом комедію, однак Леночка відійде з дому, і тому я…

– Даруйте, тітко, – перебила я її холодно, – так, як речі стоять, то між нами нема більше пожиття, не може бути. Ви помиляєтеся, думаючи, що маєте мені що прощати, а я з моєї сторони буду старатися забути про все. Я йду на хліб заробляти: між чужими людьми найду, може, більше серця, а коли не найду, то хоч буду знати, що ті люди не споріднені зі мною і працю моїх рук купують. Я вже втомилася приймати стільки «милостинь» та й соромлюся милостині; я не каліка, що не годна заробити собі своїми руками кусник хліба!

– Але ти чуєш, що я тобі прощаю!