– І я також, Наталко! – обізвалася Лена зі смішною зарозумілістю.
Мені вдарила кров у лице.
– І ти?
– І я, і я! – відповіла вона, пригортаючись з афектованою ніжністю до Лордена, мовби боялася з моєї сторони якого нападу та шукала вже завчасу в нього рятунку.
– Що хочете мені простити? – спитала я тремтячим голосом. – Те, що затроїли мені найкращі дні мого віку, замутили довір"я до людей, навчили лиш ненавидіти? Як далеко в минувшість сягає моя пам"ять, все погорда і глум були одиноким кормом, який ви подавали моїй душі. Бабуня вмерла, а з нею вмерло і всяке чувство і милосердя в тім домі. Ніхто не застановлявся над тим, що й я маю серце, що, привикнувши з наймолодших літ до ніжного окружения і тонкої щирої опіки, я по втраті найдорожчих осіб мусила себе почувати двічі осамоченою і нещасливою, потребувала хоч одробини теплого чувства, коли вже не любові. Однак на болісний зойк моєї душі не звертав ніхто уваги: те, що накипіло в серці, могло обернутися і в зло, для мене і для других статися горем, але те не обходило нікого. Між нами нема нічого, що нас в"язало б. Тому я йду і йду радо; коли я досі була для вас лиш накиненою чужиницею, то й відтепер не буду для вас чим іншим. Кажете, що хочете мене задержати. З любові чи тому, що я добра сила робуча? Ні, я йду, і нам остається лише з собою попрощатися навіки.
– Тепер вже я не прощу тобі більше! – крикнула тітка. – Не прощу, а й проклинаю! Ти гадино, ти невдячнице, геть з моїх очей! Ох, Леночко, що я все говорила!..
Я пішла.
– Забирай із собою і свої лахи, щоб не споганювали мені хати! – чула я ще за собою, а далі: – Гувернантка!..
Природу описувати трудно, особливо нічний краєвид.
Я хотіла би нинішній вид буковинських гір задержати навіки в пам"яті, а передовсім одну частину краєвиду. Високу, стрімку, густо порослу лісом гору, відділену від сусідньої гори глибоким узьким яром. У тім яру все темно, однак я його знаю, він не страшний. По спадистих стінах його повиростали густо смереки, і то вони здалека такі темні. Серединою між великим і дрібним камінням котиться потік. У мерехтячім світлі місяця блистить місцями, мов дзеркало. Тло, від котрого відбиваються гори, – то синяво-сріблясте небо, засіяне зорями, ніжними миготячими зорями.
Понад стрімкою горою, що піднімається під те спокійне пишне склепіння, мов великанська піраміда, стоїть місяць. Його фосфоричне сяйво немов уділяється вершкам столітніх смерек, і ті наче тонуть у нім – у нім і в прозоро-синявій мряці, що сповиває цілий ряд гір.
Далеко-широко розляглася глибока тишина, і все те: краєвид, місяць, мряки і місячне матове сяйво – пригадують собою дивні казки, переповнені смутком, щастям, сльозами, усміхом, пристрасною любов"ю, не відповідною до нинішніх часів.
В ту далечину, що наводить на душу тугу, полинув мій погляд.
Я мов олицетворений сум. Моєму сирітству нема пари. Болем прорита душа проливає сльози, а очі, сухі, широко отворені, їли би той вид, що бачать. Я понесла би її, куди б і не зайшла, оцю батьківщину мою, гори мої, смерекові великани мої, їх красу і силу та могутню поезію їх. Вони одні не цуралися сироти, кормили її спрагнену душу своєю тихою німою красою, виплекали своєю вдачею характер у мені, нап"ятнували його своїм сумовито-тужливим п"ятном, тому я їх дитина…
А відтепер вже не буду їх бачити. Не почую ніколи поважного шемрання бору, сміху гірських потоків, що спішать буйно-свавільною ходою кудись далеко в незнані сторони, не підслухаю тихої розмови прастарих дерев, не буду любуватися ростом молодих, всього того вже не побачу ні в свято, ні в будні – ніколи, ніколи!
. . .….
Я сиділа вечором при отворенім вікні в кімнаті панни Марії, сперши голову в руки, і дивилася тупо в городу перед себе, втомлена, сплакана. Саме перед хвилею повернула я з кладовища, де прощалася з бабунею і посадила якісь цвіти. Вже ніхто не загляне до неї, не обполе могили, вузенька стежечка до неї заросте густою травицею, а на широкім могильнім камені будуть вигріватися в ясних жарких днях холодні ящірки…
Так думала я і не могла вже плакати.
З-поміж дерев і корчів просунулася якась постать і звернулася до мого вікна; то був вуйко.
– Ти покидаєш нас, Наталонько! – промовив дрижачим, здавленим голосом. – Я цього не перенесу! Ото діждалася в мене раю зозуленька одинокої моєї сестри! – І, отворивши широко рамена, пригорнув мене до грудей і розплакався.
ebooksa