– Останься, останься!
– Не можу, вуєчку!
– Сиротино ти моя бідна!
– Годі, вуйку!
– Коли б покійна бабуня те знала, обернулась би в гробі! – хлипав крізь сльози.
– Вона й так обернулась би, якби знала, яка я безталанна.
– Подумай, що ти йдеш між чужі люди!
– Я не йду просити милостині.
– Це на одно виходить.
– Я йду, щоб стати собі ціллю, вуйку!
– Мрії, моя рибко!
– Ні, правда, батеньку!
– Розбурхана уява, дитинко! – говорив, притискаючи мене раз по раз до себе.
– Свідома воля!
– О Боже, Боже! – зойкнув він.
– Слава Богу, батеньку, не побивайтеся!..
– Ти не знаєш, що це значить іти між чужі люди, – сказав по хвилі.
– Чи я тут дома не жила між чужими людьми? – відповіла я. – А до того, я не хочу вже до тих належати, над котрими добрі люди мусять і без любові мати милосердя.
Опісля просила я його, щоб задержав мене в пам"яті, любив і дальше, щоб від часу до часу писав і не забував тієї, що ще тільки його одного мала…
– Стережися, моя… моя дитинко! – перебив мені нараз несміливо. – Ти знаєш, перед ним… він також в Чернівцях. Не сходься з ним надто часто!