– Чи жінки зміняються так сильно, на вашу думку?
– Ах, зміняються! Чи ви гадаєте, що з доступом до всяких занять і до всяких наук зробляться сильнішими, наприклад, в характері?
– Я думаю, що так!
– Ну, воно здається так, однак чому здрібнів дух у мужчин, хоч йому подають широку науку змалку аж до пізнього віку? Чому стає плиткий, поганий, самолюбний, задоволений із себе так, як би осягнув уже найвищий верх досконалості і дальше не потребував сягати? Чому воно так? Чому знам"я нашого часу – самолюбство і обезсилення? Чи вам не приходило інколи на думку, що в думанні людськім настав застій, що воно потребує якогось сильного порушення, щоби змінилося, віджило, але не теперішнім плитким, самолюбним життям, лиш якимсь кращим, чистішим і сильнішим! Нинішні часи, – додав по легкій задумі, – пригадують мені морську тишину, наприклад, під рівником[76]. Горе кораблеві вітрильному, коли натрапить на таку нещасну пору. Ви, мабуть, не знаєте, що воно таке. Без подуву вітру жарить сонце огнем незносимим і розкладає вкупі з кислородом воздушним всі органічні тіла. Вода морська починає гнити, і гидкий жовто-брунатний слиз окружає корабель довкола, як далеко засягне око. Гниль уділюється м"ясу, хлібові, солодкій воді і всім харчовим засобам, що корабель везе з собою. Та гниль переноситься помалу і на людські тіла, і нема на неї ліку на цілім світі. Спочатку міг би сильний вітер зробити цьому пагубному процесові кінець, однак пізніше не приносить і він уже пільги.
– Страшно вмирати такою смертю! – обізвалась я зі співчуттям.
– Не правда ж? – відповів. – І вихор на морі приносить смерть, але се вже іншого роду погибель. В ній гине чоловік бодай з піднятою головою, бореться і за себе, і за других, гине хоробро, коли тим часом там у тишині гине, мов собака. Нинішні часи подобають у дечім на таку морську тишину, і в них також багато-багато гнилі, їм треба також сильного зворушення, щоби «подужали». Однак щоб завернути знов до першого питання: ви «боялись» мене, думали, що я успособлений надто критично, чи не так?
– Так.
– Ви, може, думали, що я маю вироблене яке-небудь правило, за котрим суджу все механічно? Я критик, се правда; часами навіть і безмилосердний критик, однак більше над собою, як над другими. Всіх людей не можна брати за одно з"явище, осуджувати без розбору тому, що всі родяться, їдять, ростуть і вмирають. Ні, у кожного своє «я» цілком нове, хоч в дечім і подібне до своїх предків, однак, як кажу, задля того не може ще один відповідати за всіх або всі за одного, і тому я лагідний в осуді других. Люди для мене дуже, дуже інтересні, – говорив задумчиво далі, – ще більше, як природа. Люблю в них вглиблятися, відгадувати їх, а то, в чім вони сильні, в чім оригінальні, в чім гідні погорди, а в чім величні, – але взагалі я для них терпеливий і уважний, тим більше, що я лікар «тілом і душею» і маю часто нагоду глядіти повним поглядом у глибінь людських душ і бачити причини деяких «чудних» її з"явищ. Чи тепер не будете вже мене боятися? – спитав мене, і по його майже дівочих устах пробіг усміх.
– Ні.
– Це мені мило, – відповів з очевидним вдоволенням, а по якійсь хвилині обізвався цілком одверто: – Мати оповідала мені дещо з вашої минувшини, і я вас тепер також ліпше розумію!
При тих його словах я спаленіла і змішалася. Пані Марко мусила йому споминати, певно, й про Орядина, а може, навіть за своєю привичкою і пересадила мої відносини до нього. Він спостеріг моє замішання і занепокоївся чогось і сам. Це посліднє скріпило мене в моїм підозрінні.
– Вам це немило? – спитав, дивлячись на мене своїм звичайним слідячим поглядом. – Вона нічого такого не говорила, що кидало би на вас хоч крихітку тіні, противно! Тепер я вас дійсно поважаю. Доказом того нехай вам буде те: коли б вам прийшло на думку йти деінде за товаришку, я би просто, хоч і не маю до того права, не пустив вас!
Я усміхнулася.
– Так що мені робити?
– Нічо. Жити собі так дальше.
– Як то, без заняття?
– Ну, займайтесь тим, до чого у вас найбільше спосібностей!
– Це було би й мені до вподоби, – відповіла я ще завсіди усміхнено, – однак із чого жити?
– Ах! – сказав він, немило вражений, і зморщив брови. – Знов оця погана річ! – А відтак додав, усміхаючись гірко: – Це найголовніша причина, що виробляє тепер більше слуг, як людей, що затирає чимраз більше гордість і оригінальність і творить плебейськість!
Гарно-прегарно живеться, відколи він тут.
ebooksa