Царівна (збірник)

У хаті втихло…

Голосне тикання великого стінного годинника розходилося по сусідній кімнаті, мов давало такт неустанно голосно падаючому дощеві. В саду зеленіли мовби відновлені кущі і дерева, потрясувані хвилевим немилим вітром, а вузенькими, піском висипаними стежечками лисніла вода. Десь-не-десь стріпувалася захована між листям дерев, наїжена, змокла пташина, розглядаючись сумно то вдолину, то вгору. З ринви цюркотіла одностайним тоном вода і спливала цілим потічком на широку стежку коло веранди.

До дверей моєї кімнати застукано злегка, і я прокинулась із жахом зі своєї тупої задуми.

«Це він, – блиснула в мені думка, а серце забилося сильніше, – лиш він», і зворушеним голосом попросила я вступити.

Це був дійсно він. Був одягнений до виходу.

– Даруйте, що приходжу до вас і перебиваю, може, в якім занятті, однак я йду в місто і хотів спитати, чи у вас нема також яких орудок; залагодив би їх, може, при тій нагоді. – Говорив півголосом, мов боявся збудити недужу в недалекій кімнаті, і по нім було видно легке змішання, котре хотів так затаїти, що уникав стрінутися з повним моїм поглядом.

Збентежена його приходом (досі не був ще в моїй кімнаті), не знала я в першій хвилі, що відповісти. Але опісля подякувала його за його ввічливість і сказала, що в мене є справді діло до міста, але за тим мушу йти сама. Того бажає собі хора, а я би не хотіла в нічім їй противитися, тому що тим зворушується вона, а всяке зворушення шкодить їй сильно.

Впрочім, він сам те знає, бо розуміє її недугу найліпше.

– Вона дійсно дуже слаба, – сказав він і, приступаючи ближче до мене, взяв мою руку між свої долоні.

– Ви не гніваєтеся на неї за її несправедливі слова, правда, що ні? – спитав.

При тих словах звернувся повним щирим поглядом до мене і хотів із лиця мого вичитати потвердження на свої слова.

– Ні, пане докторе! – відповіла я, усміхаючись сумним перельотним усміхом. – Я дуже терпелива. Впрочім, як ви приходите на таку думку?

Він дивився на мене все ще тим самим поглядом.

– Сам не знаю як, – сказав. – Я, властиво, прийшов… подякувати вам за ваше добре серце, а не питати про це. Пізнавши вас, бачу, що ви не спосібні мститися на кім-небудь. Моя мати справді дуже хора, далеко більше, чим я думав. Я не надіявся, що її недуга так побільшає. Коли би ви хотіли при ній і далі остатися (при тих словах спинилися його очі допитливо на мені), то мусили би приготовитися до дуже прикрих хвиль і бути, як ангел, терпеливі. Я не можу додому часто приїжджати, ви ж знаєте. Моє заняття не позволяє мені віддалюватися зі служби частіше; а коли покину службу цілком, не можу ще тепер навіть певно сказати. Це залежить від двох довгих подорожей, котрі маємо ще відбути, може, за рік, два – сам не знаю. Коли б ви хотіли в неї остатися помимо всього і дальше, я від"їхав би спокійно і був би вам дуже вдячним. Ви одні можете мене заступити. Вас вона любить.

Я стояла оперта спиною до вікна й уникала його погляду.

Він здавався мені тепер помимо своєї спокійної і певної бесіди не таким, як звичайно. В його голосі знати було щось нове, незнайоме для мене. Погляд його був проймаючий і дотикав чудно мою душу.

Що це було?

Що напроваджувало його думку, що я могла би його матір покинути, саме тепер, коли потребувала щирішої особи? Я ж їй завдячувала стільки, я ж при ній немові наново віджила! Чому думав він, що я це вчиню і покину її (і то через кілька несправадливих слів) на ласку і неласку чужого окружения або, може, на ласку тих кількох свояків її мужа, з котрими від многих літ зірвала зносини? Чи не прокинулося в нім знов вороже чувство супроти «товаришки» і настроїло так недовірчиво? О, певно, воно мусило в нім знов зрости… і тому…

– Не бійтеся, пане доктор, я не опущу вашої матері в недузі, – обізвалася я. – Вчинила би це лиш тоді, коли би мене відправила сама; але я переконана, що вона цього не вдіє. Можете спокійно лишити її на мене і від"їжджати спокійно.

– Дякую вам, дякую вам щиро, – відповів він із якоюсь здержуваною радістю в голосі і стиснув мені щиро руку. – Я виступлю з маринарки і поверну до неї знову; і вона сама знає, що ми будемо ще разом жити. Однак поки що мушу її ще на якийсь час оставити саму. Тепер не саму… – докінчив із вдоволенням.