– О, то ні, відповів він поспішно, відвертаючись від мене і беручись за альбом з фотографіями, що лежав на столі перед ним. – Воно видалося мені лише потрохи чудним.
– Що я пишу? Це правда, в мене нема відповідної освіти, і я пишу, ведена лише самим чуттям.
– Ні, того не хотів я сказати, – закинув він, – але те, що ви ще молоді і… і повинні, властиво, життя уживати, а не затребуватися в книжках та тратити між ними свою молодість. Ви… ви могли би й заміж вийти, могли би і так щасливою бути.
– Це правда, – відповіла я рівнодушно, – я могла би й так бути щасливою; однак я не дивлюся на подружжя, як на одиноку ціль женщини, т. є. не дивлюся як на головну ціль свого життя.
– Чому? – спитав бистро.
– Тому, що вона може дуже легко звихнутись, а тим часом праця – її не може мені ніхто відібрати. її можна хіба не прийняти.
– А коли б її справді не прийнято? – спитав із посміхом. – Коли б її, наприклад, не прийнято, що осталось би вам, крім неї?
Я глянула на нього широко отвореними, майже наполоханими очима, а опісля водила ними хвильку поза ним.
– Це не може бути, пане доктор, не може бути! – відповіла я з якоюсь здержуваною розпукою.
Він дивився на мене зчудований, мов побачив мене такою перший раз у житті. А відтак сказав:
– Я сам не вірю, щоб воно могло так бути, і питаю лише так, для прикладу, яку мету життя вибрали би ви собі в тім випадку, коли би вам вашої теперішньої цілі забракло, значить, коли би ваших праць не приймали, а лиш для себе ви писати не хотіли би?
– Я не знаю, пане доктор! Я дійсно не знаю… тоді я була би дуже нещаслива. Бог знає, що б тоді було, якби я не могла працювати по душі.
– А щастя родинне… чи воно не має у вас жодної вартості? – питав далі.
– Чому ні? Однак де запорука, що я дістану і його? Ах, я не хочу з тою думкою і зживатися, що воно мені також припаде. Я над тим не хочу ніколи думати. Хто привикне до думки, що йому доля всміхнеться, той двічі чується нещасливим, коли його поб"є недоля!
– Це правда! – відповів він. – Однак чоловік може почасти і передвидіти свою долю. Чи ви не відчуваєте, наприклад, зближення того, що зветься в людськім житті щастям, і буває звичайно метою життя?
Я задумалась.
– Ні, пане доктор! – А по хвильці, під час котрої постать Орядина станула в моїх думках чомусь так ясно, додала я поспішно: – Я не знаю, я справді не знаю. Впрочім, чи не можна бути чиєюсь жінкою і любити, попри чоловіка, і працю або яку-небудь штуку: малярство, музику, літературу, – одним словом, любити світ Божий в цілій його величі, з різнородними його гарними і чудесними об"явами? Чи то не можна?
Він усміхнувся якимось зависним усміхом.
– Чи я кажу, що не можна? Я був би гордий, коли б мав таку жінку. Нехай би любила і малярство, і музику, всі штуки світу, займалася кожною працею, що відповідала би її істоті, її смакові, поринала в ній досхочу, до втоми, лише найбільше нехай би любила мене!
Я усміхнулася, хоч він видавався мені дуже поважним у тій хвилі.
ebooksa