– А коли заручитесь, то напишете мені це також самі, добре?
Я не бачила його лиця при тих словах, а що жартував звичайно в спокійнім тоні, так я взяла ці слова за жарт і відповіла так само спокійно:
– Добре.
Він помовчав, а через хвилину сказав:
– Тоді пришлю вам прегарну велику мушлю[77], котрої шум буде вам пригадувати море.
– І вас.
– Мене не потребує вам пригадувати, коли будете вже судженою, – сказав півголосом.
– Однак я хочу.
– Коли б я знав, що вона пригадувала би вам мене тоді, то розбив би її поперед усього.
Я розсміялася тихим сміхом.
– То значить, що я би її в такім випадку не дістала. Ну, нехай буде й так, але тоді забуду про вас цілком, цілком.
– Забудьте! – сказав з якоюсь гордою, однак заразом і гіркою веселістю. – Я не пригадаюся вам, певно, нічим. Від матері не довідаєтесь про мене нічого, бо я попросив би її не згадувати вам про мене. Зі знайомими не переписуюся. Часописи не будуть про мене згадувати, бо я ані політик, ані літерат. Взагалі я не тішуся ніякою славою, і залежало мені завсіди на тім дуже мало, щоби здобути собі ім"я і розголос. Я старався лиш про те, щоби бути щирим дорадником і помічником тим, що зверталися з довір"ям до мене, і бути характерним і гідним сином своєї країни. На чім іншим залежало й залежить мені дуже мало, і тому належу до тих, про котрих не чути дуже багато. Вам прийдеться навіть дуже легко забути про мене.
– Так само, як і вам про товаришку, – відказала я (ніби хотіла його в жарті уколоти), – з котрою аристократ по душі заприязнився на шість неділь. Але там, на морі, на тім широкім, прегарнім, голубім морі, на дні котрого бачиться знов другий, прекрасний, багатий світ, – там забуде він її цілком.
Саме в тій хвилі звернувся він до хвіртки, крізь котру входила пані Марко з Оксаною, і, не обертаючись до мене, сказав зміненим, однак спокійним голосом:
– Там не забуде він її ніколи. Що він любить, любить вже навіки.
На моїх устах завмер свавільний усміх, а жартівливі слова не повертали більше на них. Я жалувала висказаних слів, відчула нагло глибокий жаль, а заразом стало мені так, немовби я потонула і тілом і душею в ціле море цвітучих, своїм запахом упоюючих цвітів…
Другого, т. є. посліднього, дня не бачила я його перед полуднем майже зовсім. Ходив кудись прощатися до знайомих і відвідати впосліднє своїх кількох пацієнтів, що дістались йому припадком; а коли вернув, складав якісь книжки і речі. Споминав, що від"їде вночі. По обіді прийшла Оксана, і ми пішли всі троє до міста. Вона мала в книгарні замовити якісь ноти, а він якийсь медицинський часопис.
Я ждала на обох надворі і читала заголовки виставлених книжок. Незабаром вийшов і він, і ми проходжувалися попри книгарню, Оксана барилася довго.
Незадовго по тім рипнули двері від склепу.
Ми звернулися живо до них, думаючи, що це Оксана, однак це був хто інший.