Це був Орядин. В мені застигла кров.
Він, розуміється, бачив і нас. Минаючи попри нас, палкий, мов іскра, плохий, іронічний, кинув на нас блискучими очима. Доктора змірив від голови до ніг, а мене поздоровив іронічно, і як мені здавалося, ледве що не вимовив: «Отже, вищий чоловік найшовся, гратулюю вам!»
Побачивши його перед собою так несподівано, я спаленіла сильно; потому, мов підтята, зблідла; а пересвідчення, що доктор це бачить, мішало мене ще гірше. Доктор же бачив дійсно. Вп"яливши свої проникливі очі в мене, читав і відгадував із мого змішаного лиця все, а я, не вміючи панувати над виразом свого лиця, стояла перед ним, немов виновниця, зі спущеними віями…
– Хто це був? – спитав мене.
– Орядин… – відповіла я здавленим голосом.
– Орядин? То він?.. – І не питав більше нічого.
Коли я на нього пізніше глянула, видавався мені цілком блідим. Дивився кудись далеко вперед себе, так мовби я не находилася коло нього, і, підкручуючи спокійним рухом вус, гриз спідню губу…
Хутко по тім вийшла й Оксана.
– Ви ждали на мене, – щебетала вона, – а мені показувано стільки нових нот! Там був і ваш Орядин, Наталко. Переглядав також ноти на скрипку, фортепіано. Він не говорив із вами? Ха-ха! – сміялася, – дивився раз у раз, як ви проходжувались із доктором, а ви, докторе, – звернулась до нього, – заінтересували того панка так, що питав книгаря, хто ви такий.
– Мабуть, довідався, хто я, – відповів цей спокійно. – А може, я й перешкодив йому побалакати зі своєю… знайомою. Ну, нехай вже простить; цієї ночі від"їду вже.
– Цієї ночі, докторе? Ні, завтра рано! – кликнула Оксана.
Я йшла мовчки між ним і нею і не отворила уст ані на слово.
Від нього віяло на мене знов немов холодом, і я від холоду того неначе в"яла. Що сталося йому так нагло? Чому змінився знов на того гордого, неприступного чоловіка, що відпихав мене чимсь від себе, настроював такою своєю істотою так само відпорно і гордо, настроював так до сліз!
– Цієї ночі, Оксано! – відповів він рівним, спокійним голосом. – Коли раз кінець настав всьому, так пощо відкладати його і мучити других і себе? Коли від"їду нічним поїздом, мати переспить прощання і встане завтра сильніша. Служба буде мати менше заходу, а панна Наталія…
– А товаришка обійме знов своє звичайне заняття, читання часописів уголос, – докінчила я зворушеним, хвилюючим голосом.
Його погляд промайнув по мені велично і стрітився з моїм. В мене було чоло грізно зморщене, а уста усміхалися нервовим болісним усміхом.
– А панна Наталія, – говорив далі, мовби не чув моїх роздразнених слів, – стане їй оп"ять одинокою підпорою і заступить їй мене. Так обіцяла мені, і того держуся.
– Так обіцяла я, – повторила я вслід за ним, а більше й не говорила.
Він звертався всіма своїми словами до Оксани. Просив її відвідувати матір і т. д., а коли вона попросила нас відпровадити її додому, я вимовилася, що мене пані Марко потребує, і він пішов із нею.
Я хотіла остатися сама, щоб розстроєна душа втихомирилася. Зворушена несподіваним побаченням з Орядином, не могла я також помиритися і з міною доктора. Була вражена до глибини душі, неспокійна, невдоволена, а на Оксану розгнівана. Як важилася вона мені казати: «Там був і ваш Орядин»? Ха-ха-ха! Мій! Я їй і не оповідала про свої відносини до нього, а вона, примхувата, кинула те слово, не надумуючись довго, ніби жартом; він же думає, певно, що Орядин справді мій! Впрочім, мені дуже мало залежить на тім, що він собі думає!
ebooksa