– Бене! О, Бене! Ти тільки подивися на них! – Мистецтво бушменів – одна зі спеціальностей Саллі. – Це ж дім, наповнений скарбами. О, який же ти чудовий і розумний чоловік!
Її очі сяяли в темряві, як два ліхтарі.
– Ходімо! – смикнув я її за руку. – Ми матимемо досить часу, щоб роздивитися ці малюнки.
Ми повільно йшли вузьким проходом, який далі повільно спускався вниз ще сотню футів. Дах над нами ставав дедалі вищим, аж поки зник у горішній темряві. Ми чули, як пищать кажани в темних заглибинах у проході.
– Угорі з’явилося світло, – сказав я, і ми увійшли у відкриту залу десь у триста футів завширшки з прямовисними стінами, що підіймалися на двісті футів заввишки. Вони були схожі на внутрішні стіни конуса й звужувалися далеко вгорі до невеличкого отвору, крізь який виднілося безхмарне голубе небо.
Я відразу визначив, що це втручання вапняку в червоний пісковик. Тут утворилася типова карстова вирва, дуже схожа на Сонний басейн у Синої, в Родезії.[7] А в підлозі печери – заглибина, заповнена водою. Вода була кришталево чиста, вочевидь, дуже глибока, як свідчив її зеленавий колір, десь футів півтораста в діаметрі, з гладенькою й нерухомою поверхнею.
Саллі і я стояли й дивилися на неї. Краса цієї великої печери паралізувала нас. Крізь невеличкий отвір на двісті футів над нашими головами сонячні промені струменіли, мов світло прожектора, натикаючись на стіни вапняку, який мерехтів і освітлював усю печеру моторошним віддзеркаленим сяйвом. З опуклого даху й зі стін звисали утворення, схожі на великі крила метеликів і сліпучо-білі сталактити.
Стіни головної зали до висоти п’ятнадцятьох футів і навіть вище теж були прикрашені чудовими малюнками бушменського мистецтва. Подекуди вода, яка просочувалася зі скельної поверхні, розмила витончено намальовані постаті та композиції, але здебільшого вони добре збереглися. Я прикинув, що для Саллі й для мене потрібно бодай два роки часу, щоб попрацювати в цьому дивовижному місці.
Вона повільно вивільнила свою руку з моєї й наблизилася до краю смарагдового басейну. Я залишився стояти там, де був, на вході до тунелю, спостерігаючи із захопленою увагою, як вона зупинилася на березі басейну й нахилилася, щоб зазирнути у глибінь нерухомої води.
Потім вона випросталася й повільно, умисне чіткими рухами почала роздягатися, скидаючи із себе одежину за одежиною. Вона стояла гола на березі басейну, і її шкіра була бліда й прозора, як поверхня вапнякових скель. Її тіло, хоч і кремезне, й міцне, мало чіткі обриси й форми, що нагадали мені витвори китайського різьблення на слоновій кості.
Вона стояла на краю басейну, наче жриця стародавньої поганської релігії, піднявши руки. Я спізнав дивне атавістичне хвилювання, ніби переді мною відбувався якийсь стародавній, давно забутий ритуал. Я виявив у собі якесь глибоке відчуття, що його мені хотілося викрикнути, – чи то благословення, чи то заклинання.
Вона пірнула у воду – то був довгий граційний вигин білого тіла й потік темного волосся. Вона впала на воду й відразу глибоко пірнула. Чіткі обриси її елегантного тіла було добре видно крізь кришталево-прозору воду, потім вона повільно піднялася з глибини й випірнула на поверхню. Її довге темне волосся прилипло до тіла, вона відкинула його за плечі, потім підняла свою елегантно виточену руку і помахала мені.
Мені хотілося скрикнути з полегкістю. Я усвідомив тоді, що не сподівався, що вона випірне на поверхню з тих таємничих зелених глибин. Я спустився на берег басейну, щоб допомогти їй вийти з води.
Ми повільно пройшли попід стінами печери й тунелю, налякані великою кількістю малюнків та гравюр. Мокре волосся Саллі звисало з пліч, а на її обличчі застиг вираз подиву.
– Перед нами результати праці, що тривала не менш, аніж дві тисячі років, Бене. Либонь, маленькі жовтошкірі люди вважали це місце священним.
Ми ще не обійшли й половину печери, як світло згасло, й у тунелі стало прохолодно й моторошно, коли ми почали вибиратися назовні. Лише тоді я пригадав, що ми в той день нічого не їли.
Поки Саллі розігрівала рагу з дрібно посіченої яловичини та цибулі, я сконтактувався з Пітером Ларкіном і з полегкістю почув, що наші вантажівки без лихих пригод повернулися до Мона. Наприкінці зв’язку я попросив Ларкіна, щоб він передав послання Лорену.
– Перекажіть йому, що ми знайшли дуже цікаві наскельні малюнки й залишатимемося тут протягом невизначеного часу.
– А як у вас справи з питною водою? – прогавкав Ларкін голосом, спотвореним атмосферними перешкодами та шотландським віскі.
– Добре. Нам пощастило знайти тут достатні запаси питної води.
ebooksa