Сонячний Птах

Ксаї з гідністю ухилився від мого запитання.

– А ось це, Ксаї, – я показав на малюнок кам’яного муру з його шевронами та баштами, – що це таке?

– Це Місячне місто, – з готовністю відповів Ксаї.

– А де воно – на Місяці?

– Ні. Воно тут.

– Тут? – запитав я, і кров у мене зашуміла. – Ти хочеш сказати, воно тут, на пагорбах?

– Так, – кивнув головою Ксаї й відкусив іще один шматок сигари за п’ять доларів.

– Де воно, Ксаї? Де? Ти можеш мені його показати?

– Ні, – Ксаї із жалем похитав головою.

– Чому ні, Ксаї? Я твій брат. Я належу до твого клану, – сказав я благальним голосом. – Твої таємниці – мої таємниці.

– Ти мій брат, – погодився Ксаї. – Але я не можу показати тобі Місячне місто. Це місто привидів. Лише тоді, коли на небо викочується повний місяць і білі привиди спускаються на землю, лише тоді місто з’являється на рівнині біля підніжжя пагорбів – але вранці воно зникає.

Кров у мене більше не шумувала, і моє збудження стихло.

– А ти бачив Місячне місто, Ксаї?

– Мій дід бачив його, але дуже давно.

– Дід багато чого бачив, – сумно зауважив я англійською мовою.

– Про що ти? – захотіла знати Саллі.

– Я розповім тобі згодом, Саллі, – сказав я й обернувся до старого бушмена. – Ксаї, за все своє життя ти коли-небудь бачив таке місто? Місто, обгороджене високими кам’яними мурами, з круглими кам’яними баштами? Не обов’язково біля цих пагорбів, а де завгодно. На півночі біля великої річки, у пустелі на заході – де завгодно.

– Ні, – сказав Ксаї, – я ніколи не бачив такого міста.

І мені стало очевидно, що загубленого міста не існувало ані на північ від великої улоговини, ані на південь від Замбезі, бо, якби воно десь там було, Ксаї неодмінно натрапив би на нього за сімдесят років своїх безперервних мандрів.

– Либонь, якийсь старий бушмен заблукав на двісті сімдесят миль звідси й побачив храм у Зімбабве, – припустив я в розмові із Саллі, коли ми сиділи ввечері біля вогнища й обговорювали розповідь старого бушмена. – Те видовище так вразило його, що, повернувшись сюди, він його намалював.