Я взяв у руки паcпортову книжку, розгорнув біля самого каганця й зразу ж пізнав: скельний орел — емблема З’єднаних Держав — тримав у кігтях земну кулю. Каліграфічно написане ім’я і прізвище між незрозумілим мені тоді англійським текстом та фотографія доказували, що прихожий був американець. Я наказав розв’язати йому руки. При цій нагоді він вперше заговорив.
Але ми не розуміли. І я звернувся до американця по-німецьки.
І ось тут, поволі, навіть дуже поволі, як говорить чужою мовою по-книжному вчена людина, американець почав відповідати. Так з годину тривав його допит. А він спокійно сидів на лаві, розтирав затерплі руки й невправними німецькими фразами відповідав мені. Я перекладав його відповідь, й усі із здивуванням слухали, що американський громадянин Майкл Смайлз об’явився з-за океану, щоб ознайомитися з Україною...
Було дивно, що він не залишився десь у запіллі, як це робили тоді деякі нечисленні чужинці, що прибували із Заходу на Україну. Було дивно, що він у такій халепі блукає вже кілька день, шукаючи, як сам признався, якого-будь повстанчого загону, щоб приєднатись до нього. Про його українське походження ніхто з нас тоді й не згадав. Але якби це й було нам відомо, то мало б зменшило недовір’я до дивовижного чужинця...
Допит закінчився. До рана ще було далеко. Товариші знов покотом лежали на соломі. Я покликав вартового, щоб сидів у хаті при чужинцеві аж до рана. А він спокійно повалився на солому під лавкою, так ніби був старим повстанцем, якому це є найбільш природним...
Такими то шляхами до нашого загону вступив новий повстанець, козак Майкл Смайлз.
На другий день, при ранішньому виступі з фільварку, отаман загону ще перепитав про його військову кваліфікацію й приділив його до однієї з наших кулеметних тачанок. А старшому на ній було наказано, що в разі якого-будь підозріння перша куля належить американцеві. Це ж я переклав і Смайлзові. У відповідь була лише усмішка. Але якщо у взаємовідношенні людей усміх грає найголовнішу роль, то я був переконаний, що з приходом Майкла Смайлза загін зробив добре придбання. І не помилився.
Того ж таки дня нас перестріли червоні саме при виїзді з якогось села. Безвихідність положення подвоювала наш опір. Ми щасливо пробилися, завдавши ворогові тяжких втрат. Найбільшу роль у бою відіграли наші кулеметні тачанки й особливо одна з них, на якій при кулеметі залишився цілим лише Смайлз. Спокійною рукою і вправленим оком опановував він свій кулемет. Було аж дивно, що вперше в житті, опинившись на незвиклім йому степовім танку, яким були тачанки, він зразу схопив істоту їхньої тактики. Його тачанка найбільше косила ворога, вихром міняючи місце, й дала можливість нам опам’ятатися... З того часу Майкл став на тачанці старшим, й жодне підозріння вже не діткнулося його поведінки...
То вже був, власне, останній день нашої втечі. Кліщі ворога потрохи слабшали. Ми дісталися до регулярної армії й були чинними на її найдалі висунених передових позиціях. Але наш загін, як і кожен повстанчий загін, мав дуже мінливий склад. Хлопці приходили й знов відходили. Почалася оранка — було їх менше, скінчилася сівба — більше. Та ядром загону все залишався той гурток, що творили ще повстанці з Лівобережжя. Вони не мали куди йти додому. Вони тримали повстанчу традицію.
Мені кілька разів доводилося покидати загін. На довший і коротший час. Мав я часом іншу працю й інші завдання. Але, повертаючись до загону, я завжди заставав там Майкла Смайлза, нашого американця, як ми його називали. Він уже трохи навчився по-нашому, тих кількадесят слів, найпотрібніших у козацькому житті, і став найвідомішою особою в усіх повстанчих загонах околиці. Чутка про козака-американця, найвлучливішого кулеметчика, вже ходила по селах. Від полонених москалів ми знали, що й червоні довідалися про нього.
Я часто розмовляв з Смайлзом. Але він занадто явно уникав балачок на його персональні теми. Так ніби соромився. Та зовнішні обставини його життя мене цікавили менше. Найбільше — внутрішня сторона його рішення прийти на Україну, щоб воювати поруч нас, українців з діда-прадіда. На подібні питання я ніколи не діставав від Смайлза відповіді. Він уникав їх, завжди тримаючи мене самого в вогні власних запитів. І з них було видно, що не даремно він прогаяв кілька місяців у Берліні й Парижі після залишення Шербурґу. З тим незначним матеріалом, що був там у книгозбірнях відносно України, він встиг добре ознайомитися. Але я бачив, що його цікавлять не мертві факти й сухі професорські дати. Він шукав між ними життя. Часом з його розпитувань здавалось, що цей юнак хоче вхопити якусь нитку, яка б зв’язала те минуле, з якого вийшов його предок, з тим сучасним, яке захопило нащадка. Здавалося, що він до кінця хотів зрозуміти і нам ще досі неясну річ: як і чиєю виною з вільнолюбивого козацького роду став з бігом віків сонний велетень, що так ґрунтовно прогаював сигнали великих історичних діб...
У такі моменти наших розмов, коли його запити й мої відповіді ось-ось сходилися на якомусь вістрі проблеми, — у такі моменти мені страшенно кортіло прямо запитати його, невже він справді почуває себе українцем, сином того народу, заради якого ризикує своїм життям. Так я раз і зробив. Смайлз був спочатку здивований, навіть на хвилинку замислився, але нарешті дав цілком недвозначну відповідь: “Ні, ні! Він не почуває себе українцем. Але його цікавить, вельми цікавить боротьба цього народу, народу його предка”...
Була це дуже поверховна відповідь, та була це відповідь неґативна. Одначе я частіше замислювався над її щирістю. Але чому Майкл Смайлз не міг бути щирим у цім питанні? Людина, яка щодня з нами, повстанцями, розділює жереб життя й смерті, — така людина, звичайно, в подібних питаннях не бреше. Але чому в такому разі нащадок сотникового сина Михайла Смільського ризикує головою й серцем у цій небезпечній для чужинця грі? Може, величні проблеми права й справедливості так голосно промовили до його серця, що не дали йому спокою, аж поки він сам не взявся за зброю, щоб боронити справедливу справу народу свого предка. У його випадку я хотів вбачати аналогію з деякими палкими головами, що, буває, віддають себе цілих на службу чужій ідеї, яка з них робить своїх найвідданіших слуг. От як шотландська шляхта дала Хмельницькому полковника Кривоноса, чеські вигнанці — гетьмана Орлика й німецькі ландскнехти — полковника Кеніґсена, батуринського оборонця...
Лише пізніше я вже цілком зрозумів, що хоч Майкл і був щирим, називаючи себе лише американцем, але це не була правда. Чи бодай не вся правда, яка керувала його поступуванням. Це, панове, не парадокс. Слова наші, контрольовані свідомістю, не завжди є виразником того, що є в нашій істотності. При всій нашій щирості, і навіть глибоко пересвідченій щирості, вони часто фіксують лише те, що плаває тільки на поверхні нашої душі. Усе ж, що ще зріє в нас, усе, що навіть і дозріло, але не вийшло з підсвідомості, — все це ще не може стати здобутком слів. Так було й зі Смайлзом.
Він говорив одне, а глядячи на нього збоку, я не вірив йому. Не міг вірити. Бо, сам цього не знаючи, не усвідомлюючи ще, він був українцем, був козаком кожним атомом свого тіла. Бо все те українське, що з його предка Михайла Смільського було, що розпорошилося по роду вірджінських Смайлзів — все те якимось дивним шляхом спадковості сконцентрувалося в нащадкові.
Ні, я не вірив Смайлзові, бо якби повірив, то мусів би сумніватися у власних змислах. Я кілька разів придивлявся до нього так, що він не помічав мого слідкування. От, наприклад, як він співав з козаками. Він не розумів ще всіх слів, але його голос так певно йшов шляхом відчуття пісні, як це не могло б бути в жодного чужинця. Це бо співав не американець Майкл Смайлз, випадковий боєць за цю землю й нарід, але козак Михайло Смільський, що його душа виросла з цих звуків і темпу. Він дуже швидко навчився розгонистих степових танців, і коли б хто з вірджінців побачив, як він літає в танковому колі, — ніколи не признав би Майкла за нащадка річмондських Смайлзів. Я бачив його й у бою, цілого зосередженого на своїм кулеметі. Глибока борозна сторчма перетинала чоло, наїжувалися брови, руки впевнено водили кулеметом, як маляр велетенським пензлем. А там, де його очі втиналися в ворожу лаву, — там сік металевий дощ куль... І те грімке «Слава», що вилітало з його грудей, могло бути лише від козацького завзяття української душі.
Пам’ятаю, раз загін зупинився серед піль, у розлогій балці. Був вітряний день на початку червня. Один з тих незрівнянно прекрасних перших днів літа, що їх знає лише Україна. Хмари немов застигли на небі білими купами. Трави й жита вигиналися незрівнянною ґрацією руху. Тонкий аромат квітучого жита тягнувся струмками через повітря... Така благодатність росту, безконечного щастя очікуваної плідності, повнота симфонії руху й шуму — здіймалися над країною, що не можна було не помітити їх і не зрадіти їм. Я випадково побачив Майкла. Відділившись від загону, він стояв на краю дубового гайку й роздивлявся по виднокрузі. Його чуб тріпався на вітрі, як високі межі трав, очі сяяли й обличчя світилося від внутрішнього вогню. Воно усміхалося до якоїсь дорогої істоти, що на хвилях квітучих жит мчить над цією землею, тулиться до трав, жартує з вітром і сміється, сміється злотною радістю блакитного неба. Так лише залюблений юнак виглядає свою милу, як тоді приглядався Майкл Смільський, козак з діда-прадіда подивляв предківську землю й не міг насититися її красою...
Одного разу Майкл почав мене розпитувати й про Смілу, звідкіль походив його предок. Він надіявся, що таки пощастить йому побувати там. А поки що я оповідав йому про це містечко. Про могили в його околиці, які бачили ще скитів, про його козацькі городища, тихий, майже нерухомий Тясмин, непроходиме Ірдинське болото... А Майкл, слухаючи мене, виглядав, як заблуканий син, що розпитується про давно покинутий батьківський дім.
Але знов приходили інші розмови, і Смайлз давав зрозуміти, що він тут лише чужинець, американець, тимчасовий повстанець партизанського загону, який нарешті таки повернеться до своєї Вірджінії. Та я не вірив. Бо бачив, як з попелу американської прерії знов зроджується Фенікс української душі...
Одного вечора ми зупинилися на нічліг у малому фільварку над Бугом. Загін довго планував напад на одне містечко, в якому лютувала виїзна комісія чека. Тепер ми були на шляху до нього. Напад хотіли зробити на світанку, коли охорона найміцніше спить. З нічлігу мали вирушити опівночі.
ebooksa