Празька школа: хрестоматія прозових творів

Мадяр лише стріпнувся... А Марко вже був біля нього, вже тримав у руках його рушницю і відчиняв двері до залу, де один на одному сиділи й лежали обеззброєні козаки...

Захоплені у півсні, але відчуваючи невідкличний кінець, мадяри боролися як скажені. Але ще більш оскаженіли козаки. Крик, стріли й вогонь ступали до весняного неба. Помилування не було нікому... І нарешті запалений старовинний дім горів, як велетенська свічка серед тихого весняного ранку. Під його згарищами залишився цілий мадярський червоний курінь... Дух Великого Лука повернувся до країни предків з величним почотом…

— Цю історію розказував мені, — докінчував своє оповідання Давид — молодий Марко Яхненко. Невдовзі перед тим, як одійти в останню партизанку. Щоб не повернутись.

РОКСОЛАНА

Кажуть, що якийсь французький маршал завжди носив при собі «залізний запас» півсотні золотих дубльонів. Вони були призначені тим, щонайменше двом, воякам, які б при бесіді зовсім не згадували жінок. Підсідаючи до вояцьких гуртків, маршал вислухав безліч усіляких балачок. Але його дубльони так при нім і залишилися...

Шкода, що не заходив він на наші збори. Дубльони були б наші. Лише не сьогодні.

— Я думаю, що історія Роксолани, — взяв слово до розмови наймолодший з нас віком, але найстарший член клубу, — є вимислом значно пізнішої доби, ніж коли вона могла статися... Так мені якось здається...

— Чому ж вам так якось здається? — голосом без ніякого забарвлення обізвався Давид, навіть не обертаючись до молодика. Цей його тон часто вибивав прелеґентів із колії. Але юнак не дався:

— Так! Коли я думаю про тодішню Роксолану, українську бранку, що, продана ясирем до Царгороду, стала султаншею, то мені здається, що вся історія про неї лише вигадка. Бо ніби зробившись по вірі туркинею, матір’ю султанят, ворогів свого народу, вона все-таки, мовляв, залишилася в душі українкою. Нібито перед своїм чоловіком вона завжди ставала в обороні батьківщини й своїх колишніх одновірців-земляків... Не розумію...

— Чого ж ви саме не розумієте? — знов тим самим тоном обізвався Давид.

— Я не розумію, як могла вона стати султаншею… З наказу, з примусу... з ґвалту!... — почав запалюватися юнак.

— А хто це вам казав, що з наказу, примусу, ґвалтом?…А може, цілком добровільно, радісно, з любов’ю... — холодні, рівні Давидові слова капали як вода на розжеврене залізо.

— Ну, добре! Хай навіть і добровільно! Але, як могла Роксолана до тієї добровільності дійти? Бо ж як вона могла забути ніч, коли люди її чоловіка, хай і султана, спалили її дім, пробили списом матір, зґвалтували сестер і задушили арканом батька? Хіба це забувається?... А як могла забути шлях ясиру через Дике Поле?... Ті покривавлені ноги, потріскані від нагаїв плечі бранців, безумні очі бранок?... Чи ж у звуках султанових поцілунків не чувся їй тріск грудей, що їх пробиває турецький спис?... Чи ж власна дитина, султанове байстря, ніколи не пригадувало їй тих малих — менших з її роду, побитих на згарищах поруйнованих сіл?... Чи не здавалося їй, щасливій матері султанських дітей, що ось вона плекає в них найлютіших ворогів свого народу... Та що говорити! Не можу я зрозуміти одного: як могла вона забути й примиритися?...

Юнак схвильовано зупинився. Дуже, видно, близько торкалася його ця тема. Але Давид уже обернувся й пильно дивився на запалене обличчя юнака.

— Ну, і... — підштовхнув він його. А в голосі вже затремтіла цікавість.

— Коли я говорю, що не розумію, то маю на увазі двояку поведінку Роксолани, порівнюю її з нормальною людиною. Що таке нормальна людина? Не будемо сперечатися за абстрактну дефініцію. Але нормальна людина — цe, наприклад, така, що, скажемо, в однім листі не засилатиме повідомлення про... смерть своєї матері й власне весілля! Розуміється? Через це й думаю, що таку Роксолану, — на два боки добру: туркам і українцям, Христові й Магометові, — видумали значно пізніше… Мабуть, ті, що самі були в Роксоланинім положенні... Вигадали, щоб виправдати самим собі свою власну поведінку... Я гадаю, що це сталося в тій добі життя нашого народу, коли на місце суворих чинів нашої історії почала заповзати безплідна медитація. За нею, світовими шляхами, присунула психологія й самообсервація та зачали поволі витискати з життя розуміння безкомпромісовості. Вони то в оцінці життєвих подій взялися відогравати невластиву їм роль. Бо з великих аналітичних засобів стали обезволюючими знаряддями людського духа. Це знаряддя часом не знає меж. Замість того, щоб лише розділяти складники для легшого пізнання, воно їх розжирає, нищить, обезличує... Тому ми, дивлячись на таку Роксолану, ставимо себе на її місце. Тому ніби можемо собі з’ясувати її душевні процеси... І ось у нас уже знищена гострота аналізу, ми вже безсилі її осудити, ми безцільно бідкаємося над її долею й виправдуємо її, як, може, б це робили самі над собою... Тому, я гадаю, що на початку лише тої доби нашої історії, яку я назвав би двохмірильною добою компромісу, могла створитися леґенда про Роксолану, українську жінку з двома покривленими душами...

Юнак замовк, переходячи по нас очима. Мовчали й ми. Мене вразило, як просякнув він Давидовими поглядами.

— Я беру слово, — спокійно обізвався Давид і обернувся до молодика.

— Хочу підкреслити, що з провідною вашою думкою цілком погоджуюся. Хоч ви знаєте, що мені все приємніше не погоджуватися. Але мушу признати, що маєте рацію, не розуміючи примирення Роксолани-бранки з своїм положеннням, хоч би й султанші. Але смію звернути ласкаву увагу зборів на один момент вашого нерозуміння Роксоланової поведінки. Саме тим, що ви її не розумієте, ви самі впадаєте в оте зачароване коло висвітлювань і з’ясовувань, яке так гостро відкинули й відбили. Ось самі ви вже зачаровані тим процесом аналізу, який вам так не подобається, але за яким і ви тужите, бо в чомусь непевні. А тому теж щось хочете з’ясувати... Через це дозволите мені докінчити цю історію з Роксоланою за вас?

—Дуже прошу, пане голово, — радісно обізвався молодик. І кожен з нас додав мовчки якийсь рух згоди.