Хрестоносці

Він глибоко зітхнув, аж застогнав, ніби викидав з грудей залишки страждання.

Дануся лежала спокійно, щось пригадуючи, про щось міркуючи, нарешті запитала:

—То ти не забув мене?

І дві сльози набігли їй на очі й тихо спливли по лицях на узголов"я.

—Як би ж я тебе міг забути? — вигукнув Збишко. В цьому притишеному вигукові було більше сили,

ніж у найурочистіших клятвах і запевненнях, бо він любив її всією душею, а з того часу, як відшукав її, вона стала дорожча йому за все на світі.

І знову зайшла тиша, тільки хлоп удалині перестав співати і вдруге почав мантачити косу.

Дануся поворушила губами і знову стала щось шептати, але так тихо, що Збишко не міг почути; він нахилився до неї й запитав:

Що ти, ягідко, кажеш? Вона повторила:

Квітки пахнуть...

—Тому що ми біля луки,— відказав Збишко,— але зараз поїдемо далі. До татуся, він теж визволений з неволі. І будеш моя до смерті. Ти чуєш мене добре? І розумієш?

Раптом його пойняла тривога: він помітив, що обличчя її стає все біліше і густо зрошується дрібними краплями поту.

Що з тобою? — спитав він жахнувшись, і відчув, як у нього їжиться на голові волосся і терпне шкіра.

Що з тобою? Скажи! — повторив він.

Темно! — шепнула вона.

Темно? Сонечко світить, а тобі темно? — спитав він уривчастіш голосом.— Тільки що ти говорила так виразно! Ради бога, скажи хоч слово!

Дануся ворухнула губами, але вже не могла й шепотіти. Збишко відгадав, що вона вимовляє його ім"я і кличе його. Потім її схудлі руки почали тремтіти й перебирати пальцями по килимку, яким була вкрита. Це тривало з хвилину. Сумніву не було ніякого — вона конала!

А він з жахом і розпачем почав її благати, ніби це благання могло щось допомогти:

—Данусько! О господи милосердний!.. Зажди хоч до Спихова! Зажди! Зажди! О господи! Господи! Господи!

Від цих вигуків попрокидалися жінки й поприбігали слуги, які пасли коней їла луці. Але, зрозумівши з першого погляду, що діється, вони" поставали навколішки і вголос почали проказувати літанію.