Хрестоносці

Нарешті після жнив Мацько не міг уже витримати і об"явив, що поїде до Спихова, там, недалеко від Литви, він сподівався довідатись про новини та подивитись, як господарює в маєтку чех.

Ягенка домагалася їхати з ним, а він не захотів її взяти, і за це у них почалися суперечки, які тривали цілий тиждень. І коли одного вечора вони отак сперечались у Згожелицях, в подвір"я, немов вихор, влетів охляп на коні, босий, без шапки на русій чуприні, хлопець з Богданця, підскочив до призьби, де вони сиділи, й крикнув:

—Молодий пан вернувся!

Збишко справді вернувся, але якийсь дивний: не тільки худий, обсмалений польовим вітром, змарнілий, але разом з тим і байдужий та небалакучий. Чех, який супроводив Збишка разом з своєю жінкою, говорив за нього й за себе. Він розказував, що похід для молодого рицаря, очевидно, був вдалий, тому що Збишко в Спихові поклав на труни Данусі і її матері цілий оберемок рицарських павиних і страусових султанів. Повернувся він також із здобичними кіньми та панцерами, з яких два були надзвичайно коштовні, хоч і дуже побиті мечем і сокирою. Мацько аж палав з цікавості довідатись про все з уст самого небожа, але Збишко тільки махав рукою і ледве відповідав щось невиразне, а на третій день захворів і мусив лягти. Виявилось, що у нього побитий лівий бік і зламано двоє ребер; вони були нерівно поставлені й перешкоджали йому ходити й дихати. Далися взнаки й болі від колишнього бою з туром, а остаточно знесилила його дорога із Спихова. Все це само по собі не було небезпечним, бо юнак був молодий і міцний, як дуб, але останнім часом його пойняла якась незмірна втома, немов усе напруження останніх років аж тепер одразу позначилося на ньому. Спочатку Мацько думав, що після двох-трьох днів відпочинку в ліжку все це минеться, але вийшло навпаки. Не допомогли ні всілякі масті, ні окурювання зіллям, що його порадив місцевий вівчар, ні вивари, що їх присилали через Ягенку і ксьондза Калеба з Кшесні: Збишкові дедалі все гіршало, він ставав усе кволіший і смутніший.

Що з тобою? Може, ти чого-небудь хочеш? — допитувався старий рицар.

Нічого не хочу, мені все байдуже,— відповідав Збишко.

І так минав день за днем. Ягенка нарешті вирішила, що це, мабуть, щось гірше, ніж звичайна хвороба, і що юнака, можливо, гнітить якась таємниця, тому почала намовляти Мацька, аби він ще раз спробував випитати Збишка, що воно могло бути.

Мацько без вагання погодився, але, трохи подумавши, сказав:

—А може, він тобі охітніше скаже, ніж мені? Бо він же таки тебе любить, я бачу, як він за тобою очима водить, коли ти крутишся по кімнаті.

— Ви бачили? — запитала Ягенка.

—Якщо кажу, що водить, то водить. А як тебе довго нема, то раз по раз поглядає на двері. Питай його ти.

Так і вирішили. Проте виявилось, що Ягенка не вміла цього зробити. Вона зрозуміла, що їй треба говорити про Данусю і про любов Збишка до покійної, але це було над її сили.

—Ви хитріші, — сказала вона Мацькові, — у вас більше і досвіду, і розуму. Говоріть ви, я не можу.

І Мацько хоч-не-хоч узявся за це діло. Одного ранку, коли Збишко здавався трохи бадьорішим, ніж звичайно, він розпочав з ним розмову:

—Розказував мені Глава, що ти поклав у склеп в Спихові чималий оберемок павиних чубів.

Збишко, не відводячи очей від стелі, куди весь час дивився, лежачи навзнак, тільки ствердно кивнув головою.

Ну, значить, бог тобі допоміг, бо на війні легше натрапити на обозного солдата, ніж на рицаря... Кнехтів там можна наколошматити, скільки хочеш, а рицаря треба пошукати... Не лізли ж вони.самі тобі під меч!

Кілька разів я викликав різних рицарів на втоптану землю, а одного разу вони оточили мене в бою,— спроквола відповів юнак.

—І здобичного добра привіз чимало...

—Частину мені подарував князь Вітольд. — Він і тепер такий щедрий?