Хрестоносці

Але Ягенка не признавалася про неї навіть самій собі, а перед Збишком якнайстаранніше таїла, побоюючись, щоб він знову не погордував нею. І навіть з Мацьком, з яким вона раніш була одверта, тепер стала обережна й мовчазна. Зрадити її могли тільки дбайливість, що виявлялася в догляді за Збишком, але й цю дбайливість Ягенка пояснювала по-своєму, тому одного разу лукаво сказала Збишкові:

— Що я тебе трохи доглядаю, то тільки з прихильності до Мацька, а ти що подумав? Кажи!

І, немов поправляючи на лобі волосся, затулила руками очі й стала пильно стежити за ним крізь пальці. А він, заскочений несподіваним запитанням, почервонів, як дівчина, і через деякий час сказав: — Нічого я не подумав. Ти тепер інакша. Знову настало мовчання.

—Інакша? — запитала нарешті дівчина якимсь тихим і лагідним голосом.— Ну, звичайно, що інакша. Але щоб я вже була зовсім до тебе байдужа, цього не дай боже!

—Бог тобі віддячить і за це,— відказав Збишко.

І відтоді їм було добре вкупі, тільки якось незручно й ніяково. Інколи могло здатися, що вони говорять про одне, а думають про інше. Часто між ними западало мовчання. Лежачи й далі в ліжку, Збишко, як казав Мацько, водив за нею очима, де тільки вона поверталася, а іноді Ягенка здавалася йому такою прекрасною, що він не міг на неї надивитись. Бувало також, що погляди їх несподівано стрічалися, тоді обличчя в обох паленіли, й опуклі груди дівчини високо здіймалися, а серце сильно билось, немов ждучи якогось слова, від котрого розтане й розпливеться її душа. Але Збишко мовчав, бо втратив колишню сміливість і боявся сполохати дівчину якимось необачним словом. Всупереч тому, що бачили його очі, він умовляв себе, ніби дівчина виявляє до нього лише сестринську прихильність з приязні до дядька.

І він якось заговорив про це з Мацьком. Намагався говорити спокійно і навіть байдужно, та й не помітив, як слова його дедалі більше стали скидатися на півгірку й півсумну скаргу. Мацько терпляче вислухав усе і промовив єдине тільки слово:

—Дурень!

І вийшов з кімнати.

Але на подвір"ї він став терти одну об одну руки і з великої радості ляскати себе по стегнах.

«Ага! — подумав він.— Коли її можна було взяти задарма, тоді ти й дивитися на неї не хотів, а тепер наберешся страху, коли дурний. Я будуватиму тобі замок, а ти поки що облизуйся. Нічого я тобі не скажу й полуди з очей не зніму, хоч би ти іржав голосніше за всіх коней у Богданці. Де тріски на жару лежать, там рано чи пізно спалахне полум"я, але я тобі на той жар дмухати не буду, бо думаю, що й не треба».

І не тільки не дмухав, а навіть дратував Збишка, як старий пройдисвіт, який любить гратися з недосвідченим юнаком. Отож одного разу, коли Збишко знову повторив йому, що, мабуть, вирушить кудись у далекий похід, аби позбутися такого осоружного життя, Мацько йому сказав:

—Поки у тебе було під носом голо, я тобі радив, а тепер — роби, що сам хочеш. Якщо хочеш неодмінно своїм розумом жити і їхати — то їдь.

Від здивування Збишко аж підхопився й сів на постелі.

—Як так? То ви вже й цьому не противитесь?

— А чого я маю противитись? Дуже мені жаль тільки нашого роду, який разом з тобою загинув би, але й на це знайдеться спосіб.

—Який спосіб? — занепокоєно спитав Збишко.

Який? Що тут казати, літа мої вже не ті, але сили мені не бракує. Звісно, Ягенці б треба було якогось молодшого, але якщо я був її батькові другом, то хто його знає...

Батькові її ви були другом, але мені ніколи не зичили добра... Ніколи, ніколи!..

І Збишко замовк, бо у нього почало трястися підборіддя. А Мацько сказав: