Хрестоносці

22
18
20
22
24
26
28
30

—Дядьку! — гукнув здаля Збишко.

Мацько обернувся до них, розкрив обійми і став гукати, наче в лісі:

—Аго-ов! Сю-ди-и!!

XLV

Збишко з Ягенкою жили в Мочидолах, а старий Мацько будував для них замок у Богданці. Будував старанно, він хотів, щоб підмурок був з каменю на вапні, а сторожова вежа з цегли, хоч її нелегко було дістати поблизу. За перший рік він викопав рови, що легко було зробити, бо пагорок, на якому мав стояти замок, колись, може ще за поганських часів, був обкопаний. Отож треба було тільки вирубати дерева й кущі глоду в старих видолинках і належним чином поглибити та укріпити їх. При поглибленні докопалися до могутнього джерела, яке незабаром наповнило рів, так що Мацькові довелося подумати, куди спускати зайву воду. Потім він укопав на валу частокіл і почав готувати дерево для стін замка — такі грубелезні дубові балки, що три чоловіка не могли обхопити одну, і модринові, які не гнили ні під глиняною шпаровкою, ні під дерновим покриттям. Незважаючи на постійну допомогу згожелицьких і мочидольських хлопів, він узявся ставити стіни аж через рік, але взявся запопадливо, тим більше, що невдовзі перед цим Ягенка уповила близнюків. Старому рицареві здавалося, що над ним розкрилось небо,— тепер він мав на кого працювати і старатися, знав, що рід Градів не загине, а Тупа Підкова ще не раз зачервониться від ворожої крові.

Близнюків назвали Мацьком і Яськом. «Хлопці,— думав Мацько,— хоч куди, таких не знайти в цілому королівстві, а воно ж іще не вечір». І він одразу полюбив їх всією душею, а на Ягенку мало не молився. Хто йому хвалив її в очі, той міг усього від нього добитися. Проте всі заздрили Збишкові й вихваляли Ягенку не для власної користі, а тому, що вона й справді сяяла на всю околицю, як найкраща квітка на луці. Ягенка принесла чоловікові багатий посаг, але й більш, ніж посаг — велику любов, сліпучу красу, шляхетні звичаї і таку працьовитість, якою міг би похвалитися не один рицар. Їй не важко було за кілька днів після пологів устати до господарства, а потім їхати з чоловіком на лови або скочити раненько верхи з Мочидолів до Богданця й перед полуднем повернутися до Мацька й Яська Любив її, як свою душу, чоловік, любив старий Мацько, любила челядь, до якої Ягенка ставилась по-людськи, а коли вона в неділю входила в Кшесні до костьолу, її зустрічав шепіт здивування й захоплення. Її колишній зальотник, грізний Чтан із Рогова, одружений з кметовою дочкою, який після меси пиячив у корчмі з старим Вільком з Бжозової, так говорив йому напідпитку: «Калічили ми не раз один одного з вашим сином, хотіли її брати, але це було однаково, що дістати місяця з неба».

Інші вголос заявляли, що такої, як Ягенка, треба шукати хіба в Кракові в королівському палаці. Бо крім багатства, вроди й вишуканих манер, в ній шанували ще й надзвичайне здоров"я і силу. Всі про неї були одної думки: «Оце та жінка, що може підперти рогатиною в бору ведмедя. Їй не треба гризти горіхів, нехай-но тільки розкладе їх на лаві та з розгону сяде, то так усі й роздушить, наче млиновим каменем». Так її вихваляли і в парафіяльній Кшесні, й по сусідніх селах, і навіть у воєводському Серадзі. Однак, заздрячи Збишкові, ніхто надто не дивувався, що Ягенка припала саме йому, бо і його осявала така воєнна слава, як нікого іншого на всю околицю.

Молоді влодики і шляхтичі розповідали цілі легенди про німців, яких Збишко безліч «намолотив» під проводом Вітольда в битвах та на герцях на втоптаній землі. Розказували, що від нього не врятувався жодний німець, що він у Мальборзі аж дванадцять їх збив з коней, а з-поміж них магістрового брата Ульріха; нарешті, казали, що він міг змагатися навіть з краківськими рицарями і що сам непереможний Завіша Чорний був його доброзичливим другом.

Декотрі не хотіли вірити таким неймовірним байкам. але й вони, коли заходила мова про те, кого б округа обрала ватажком, якби польським рицарям довелося виступати проти ворога, казали: «Звичайно, Збишка!», а вже потім називали волохатого Чтана з Рогова та інших місцевих дужак, яким в рицарській вправності однак далеко було до молодого дідича з Богданця.

Велике багатство і слава створили Збишкові людську пошану. Взяті за Ягенкою Мочидоли та великі абатові! маєтки не були його заслугою, але у нього вже до того був Спихов з його величезними назбираними Юрандом скарбами, а крім того, подейкували люди, що за саму воєнну здобич богданецьких рицарів панцерами, кіньми, одежею та всілякими коштовностями можна було б купити три або й чотири добрих села.

В цьому вбачали якусь особливу милость божу над родом Градів герба Тупа Підкова. Ще недавно підупалий, з одним тільки занедбаним Богданцем, він тепер підносився над усіма іншими в околиці. «Адже в Богданці після пожежі зостався тільки скособочений будинок,— казали старі люди,— і його власники за браком робочих рук мусили його заставити родичеві, а тепер замок будують». Здивування було велике, але воно поєднувалося з загальним інстинктивним почуттям, що весь народ нестримною ходою прямує до якогось великого достатку і що з волі божої так і повинно бути, отже, в тому здивуванні не було злої заздрості. Навпаки, околиця пишалась і хвалилась рицарями з Богданця. Вони були ніби наочним доказом того, до чого може допровадити шляхтича дужа рука в поєднанні з мужнім серцем та рицарським прагненням пригод. Дивившись на них, не один також відчував, що йому тісно в своєму обійсті, у своїй батьківщині, і що за границею в ворожих руках перебувають величезні багатства й неозорі землі, котрі можна здобути з величезною користю для королівства і для себе особисто. І той надмір сил, що його відчували окремі роди, розпирав усе суспільство, як той окріп, що мусить збігти з посуду. Мудрі краківські радники і сам миролюбний король могли стримувати ці сили й відкладати війну з одвічним ворогом на довгі роки, але ніяка людська міць неспроможна була ні притлумити їх цілком, ні стримати того пориву, з яким іде до величі душа суспільства.

XLVI

Мацько дожив до щасливих днів свого життя. Він не раз говорив сусідам, що дістав більше, ніж сподівався. Навіть старість тільки побілила йому на голові й на бороді волосся, але не відібрала ні сили, ні здоров"я. Серце його сповнене було такої радості, якої він ніколи досі не зазнав. Колись суворе його обличчя ставало все добродушнішим, а очі сміялись до людей доброю усмішкою. В душі він був певний, що все лихе вже скінчилось назавжди і що ніяка журба, ніяке нещастя не затьмарить щасливих днів його життя, які плинули спокійно, мов прозорий струмок. До старості воювати, на старість господарювати та збільшувати для онуків маєтність — це завжди було його заповітним бажанням, і тепер воно цілком здійснилось. Господарство йшло — краще й не треба. Значна частина борів була вирубана; розкорчовані й засіяні цілинні ділянки щовесни зеленіли врунами всілякого хліба; збільшувався достаток; на луках паслося сорок кобил з лошатами, яких старий шляхтич щоденно оглядав; череди овець і рогатої худоби паслися по толоках та перелісках; Богданець зовсім змінився: з пустки-селитьби він перетворювався на людне й заможне село, і кожному, хто наближався до нього, впадала в очі видна здалеку сторожова вежа й непочорнілі ще стіни замка, що виблискували золотом на сонці й пурпуром у промінні вечірньої зорі.

І старий Мацько радів у душі достатками, господарством, прихильною долею і не перечив, коли люди казали, що у нього щаслива рука. Через рік після близнюків знову народився хлопчик, якого Ягенка на честь і на пам"ять про свого батька назвала Зихом. Мацько зустрів його з радістю і нітрохи не турбувався тим, що коли так піде й далі, то подробиться здобута з такими труднощами маєтність. «Бо що ми мали? — казав він одного разу з цього приводу Збишкові.— Нічого! А проте бог нам поміг надбати. У старого Пакоша з Сулиславиць тільки одне село і двадцять два сини, а вони ж із голоду не вмирають. Мало хіба землі в королівстві і в Литві? Мало хіба сіл і замків у руках псявір-хрестоносців? Ого! А може ж таки дасть господь-бог, що поталанить! То був би непоганий притулок, бо там усі замки з червоної цегли, і наш милостивий король поробив би з них кастелянства». Гідним уваги було те, що Орден досяг вершини своєї могутності й переважав багатством, силою та численністю навченого війська всі західні королівства, проте старий рицар думав про замки хрестоносців як про майбутні сельбища для своїх онуків. І багато інших в королівстві Ягелла, мабуть, думали так само, і не тільки тому, що це були давні польські землі, котрі захопив Орден, а й тому, що відчували свою могутню силу, яка вирувала в народних грудях і шукала на всі боки виходу.

Замок був збудований аж на четвертий рік після одруження Збишка, та й то з допомогою не тільки місцевих, згожелицьких та мочидольських робочих рук, а й сусідських, особливо старого Вілька з Бжозової; зоставшись по смерті сина самотнім, він дуже подружив із Мацьком, а потім розкрив своє серце для Збишка і Ягенки. Мацько оздобив покої воєнною здобиччю, взятою ними із Збишком або успадкованою від Юранда й вивезеною із Спихова, додав до цього речі, які залишились від абата, і те, що Ягенка привезла з дому, дістав у Серадзі скляні шибки для вікон і прекрасно устаткував житло. Проте Збишко з жінкою й дітьми перебрався в замок аж на п"ятий рік, коли вже остаточно були закінчені й інші будівлі — стайні, обори, кухні й лазні, а також підземні склепи, збудовані для довговічності з каменю на вапні. Але сам Мацько до замка не перебирався; він вважав за краще залишатися в старому домі, а на всі прохання Збишка і Ягенки відмовлявся, так мотивуючи своє відмовлення:

—Я вже там і помру, де народився. Ви знаєте, що за війни Гжималітів з Наленчами Богданець був спалений дощенту, — згоріли всі будівлі, всі хати, навіть тини, залишився тільки оцей дім. Люди казали, що він не згорів через те, що на покрівлі був товстий шар моху, але я думаю, що в цьому була і ласка божа і його воля — аби ми сюди повернулись і відціля знову зросли. За наших воєнних походів я не раз думав, що нам нема до чого повертатися, але це було не зовсім слушно, бо господарювати справді не було на чому і їсти не було чого, зате було де голову прихилити. Ви, молоді, інша річ, але я так думаю, коли цей старий дім не погордував нами, то не повинен і я ним гордувати.

І він залишився в старому домі. Проте любив приходити до замка, щоб помилуватись його величчю та красою і заразом подивитися на онуків. Все, що він там бачив, було в переважній більшості ділом його рук, однак сповнювало його подивом і гордістю. Інколи до нього приїжджав старий Вільк, щоб «побазікати» з ним коло вогню, а часом Мацько сам одвідував його з тією самою метою в Бжозовій і так одного разу висловив йому свої думки про «нові порядки»:

—Знаєте що? Мені іноді аж чудно. Ви ж знаєте, Збишко і в Кракові в королівському замку бував (там йому ледве голови не зітнули), і в Мазовії, і в Маль-" борзі, і в князя Януша, а Ягенка теж у достатках зростала, хоч вони власного замка й не мали... А тепер як подивишся, то ніби вони ніколи інакше й не жили... Ходять, кажу вам, по покоях, ходять і ходять, слугам там усе, що треба, наказують, а як стомляться, то сядуть. Справжні кастелян і кастелянша! Є у них такий покій, де вони вкупі з старостами, економами та челяддю обідають, а в тім покої, лави для нього і для неї вищі, а всі інші сидять нижче і ждуть, поки панам не насиплють у миски страви. Отакі в них придворні звичаї, аж мені доводиться нагадувати собі, що то не якесь велике панство, а мій же небіж із жінкою, які мене, старого,, цілують в руку, садовлять на першому місці та називають своїм добродієм.

—За те їм господь помагає,— зауважив старий Вільк.

Потім покивав сумно головою, випив меду, підворушив залізною кочергою головні в вогнищі і сказав:

А мій хлопець загинув!

Воля божа.