Дві дівчини роду великого в краю тому, обіцяючи Христові зберігати своє дівство, жили в домі своєму, постячи. Життя мали чисте, але язики непогамовані: инших-бо осуджували, обмовляли, докоряли ближнім. Про те довідавшись, преподобний Венедикт послав до них, кажучи: "Виправте язики ваші, якщо ж ні, то від Божественного Причастя відлучу вас". Вони ж від свого безумства не відступили і навіть відповіді не дали на веління отця. Через мало днів померли обидві в дівстві чистому і в церкві разом поховані були. Коли ж відправлялася Божественна служба і диякон, проголошуючи, наказав оглашенним, які не могли причащатися, виходити геть, бачив дехто обох тих дів, які виходили з гробу свого і з церкви і не могли всередині бути під час Святої літургії. Це ж траплялося на всіх Божественних службах. Коли ж про те сповістили Венедиктові святому, зжалився над ними і, взявши просфору, послав у церкву ту, наказавши принести святу жертву за душі тих дів. І після принесення святої жертви ніхто більше не бачив, щоб вони виходили геть, і віримо, що прощення від Бога прийняли святою жертвою і молитвами преподобного.
Монах один молодий з обителі святого Венедикта, який своїх по крові батьків понад міру любив, часто в дім їхній без благословення отчого ходив. Якось, за звичаєм своїм, таємно з монастиря вийшовши, увійшов у дім до батьків, і зразу, впавши, помер. Про те довідалися ченці — взявши тіло його, звичному похованню передали. Наступного ж дня опинилося тіло монаха того поза гробом викинене — і, взявши, знову поховали. І знову на ранок викинене бачили. Батьки припали з великим риданням до ніг преподобного Венедикта, милости просили, щоб, благодаттю Божественною, яка була в ньому, помилував сина їхнього, померлого окаянно, і звелів, аби земля тримала його тіло. Преподобний ж, бачивши зболене їхнє серце, взяв малу частку Пречистих Таїнств і звелів покласти її з шаною на грудях померлого й поховати його. Коли ж це зробили, залишилося у гробі тіло, яке до того земля вивергала.
Був же преподобний вельми милостивий до всіх, милосердний і ласкавий до убогих, і щедрий, і скільки посилав Бог обителі його — роздавав те жебракам і потребуючим без жалю, сам же і брати його в убогості перебували. Якось муж один вірний, що зубожів, бідою одержимий від позикодавця, йому ж винен був дванадцять золотих, прийшов до святого зі сльозами, просячи, щоб подав йому дванадцять золотих, аби викупитися йому від боргу, бо позикодавець люто вимагав, щоб віддав він борг. Преподобний ні одної копійки в монастирі своєму тоді не мав, сказав до чоловіка того: "Пробач нас, брате, бо я не маю нині стільки, скільки просиш. Але через два дні знову прийди". Протягом двох тих днів святий звично молився, просячи в Бога викупу належного, а на третій день прийшов знову збідований той чоловік і кланявся Божому угодникові, просячи обіцяного викупу. Стояла ж в монастирі посудина, наповнена сочивом, і раптом зверху сочива тринадцять золотих з"явилося, молитвами святого. їх взявши, отець милостивий дав все тому засмученому чоловікові, кажучи: "Іди, дитино, дай позикодавцеві своєму дванадцять, а один зайвий тримай собі задля домашньої потреби".
Коли вийшов якось чоловік Божий з братами на поле обробляти вертоград, землероб один сина малого померлого на руках ніс і, сльозами рясними обливаючись, до монастиря прийшов і преподобного отця Венедикта шукав. Сказано ж йому було, що на полі з братами працює і має там затриматися. Тому померлого сина чоловік той перед ворітьми монастирськими поклав, сам побіг швидко до преподобного і зустрів його, коли той повертався вже з діла до монастиря, і почав промовляти зі сльозами до святого, кажучи: "Дай мені сина мого, отче, дай мені сина". Чоловік же Божий здивовано сказав йому: "Хіба я взяв твого сина?" Відповів чоловік: "Помер син мій, але йди воскреси його". Ці слова чувши, преподобний засмутився вельми і сказав до братів: "Утікаймо, браття, утікаймо, бо це діло — воскрешати мертвих — не наше, але святих апостолів". Чоловік же від сильного свого болю сердечного, запинаючись, говорив: "Не піду звідси, поки сина мого не воскресиш". Преподобний же, до тіла мертвого хлопця підійшовши, схилив коліна з братами на молитву і сказав до Бога: "Господи, не на гріхи мої дивися, але на віру чоловіка цього, який за воскресення синочка молиться, і віддай душу тілу цьому". Ще ж не закінчилася молитва святого, зразу померлий почав виявляти в собі силу життя, руками сягаючи і всім тілом рухаючись. Святий же, взявши хлопця за руку, поставив його живого і здорового і віддав отцеві його, і всі славили Бога за таке чудо преславне. Багато й инших предивних чудес сподіяв цей отець-чудотворець, про що розлого Григорій, Папа Римський у книзі другій Двоєсловія написав. Нам же і цього скороченого, з тієї книги зібраного, досить на користь. Далі ж до кінця історії цієї наблизимося.
Сестра була по крові у Венедикта преподобного, Схоластика на ім"я. її з пелен батьки віддали Богові, ціле життя своє провадила у дівстві і постництві й угодила Богові досконало. Мала звичай щороку один раз приходити до брата свого, до цього угодника Божого. її ж він приймав не в самому монастирі, а в одному монастирському маєтку, що був недалеко, і там, до неї виходячи, бесідував про корисне. В останній же рік життя свого Схоластика блаженна, за звичаєм, прийшла до брата свого святого. Вийшов до неї преподобний з деякими учнями своїми, цілий день той з нею у святих словах і богонатхненних бесідах і корисних оповідях відпочивав, коли ж настав вечір і пітьма ночі надходила, поставлена була трапеза, і приймали їжу. І ївши, не відкладали богонатхненних бесід, і затрималися в них немалу годину ночі після вечері. Сказала ж свята та діва до преподобного: "Прошу тебе, брате мій, не покидай мене цієї ночі, нехай до світанку про небесну радість і вічне життя порозмовляємо". Блаженний же відповів: "Що ти кажеш, сестро? Поза келією моєю перебувати цілу ніч для мене неможливо". Було ж у ту годину повітря настільки чисте і ясне, що дощової хмари навіть сліду не видно було. Свята ж діва, бачивши, що брат не слухає її прохання, сплівши свої пальці, руки на столі поклала і голову свою на руки схилила, в глибині серця свого молитву зі сльозами до всесильного Бога приносила. Було ж: коли підняла голову свою, раптом пролунав голос грому страшного, і пролився дощ безмірний, і були блискавиці з громами, і хмара велика, що ані чесному Божому чоловікові Венедикту, ані братам, що прийшли з ним, не лише трохи вийти, але навіть з дверей виглянути не було можливим. Така була сильна в Бога тої святої діви молитва. Пізнав же преподобний, що вона таємною своєю молитвою раптовий той навела дощ, і сказав до неї: "Що ти зробила мені, сестро?" Відповіла сестра: "Просила тебе, брате, і не захотів ти мене послухати, просила ж Господа мого — і Він мене зразу послухав. Нині ж, якщо можеш вийти, покинь мене і в монастир іди". І, хоч не хотів, преподобний Венедикт перебував у неї цілу ніч ту без сну, розмовляючи про вічне життя. Зранку ж, мир одне одному давши, кожен до себе пішов. Минуло ж після того три дні: коли стояв преподобний на молитві, звів очі свої вгору і бачив душу преподобної сестри своєї у виді голубинім, яка у світлості великій до неба летіла і в небесне зі славою була прийнята, і пізнав її з тіла відхід, веселости великої сповнився, співрадіючи душі, яка сподобилася такої слави, і, вельми Богові дякуючи, розповів братам про переставлення сестри своєї. Пославши, приніс святе її тіло в монастир свій і в гробі своєму, його ж собі приготував, поклав з шаною, як дорогоцінний скарб. Після того через недовгий час прийшов до нього, щоб провідати, Серванд-диякон, ігумен монастиря, що був у Кампанійському краї, який Ливерій Патрицій збудував, муж, сповнений небесної благодаті. І говорили обидва корисні слова про пресолодку їжу небесного насліддя, якої ж хоч цілком ще прийняти не могли, проте нею зітханнями частими і богомисленим розумом почасти причащалися. І коли й тілесної їжі скуштувати була потреба, то із зітханням її приймали, споминанням у серці прославляли нетлінну їжу. У час нічного спокою преподобний отець Венедикт у світлицю свою зійшов, а блаженного того гостя Серванда-диякона в підсвітличну келію ввели. Спочивши звечора трохи, преподобний Венедикт встав на молитву, випереджуючи годину опівнічну, стояв при віконці і молився: раптом побачив світло небесне велике, і ніч більше від денного світла просвітилася. А що чудесніше, як же сам отець пізніше оповідав, що здавалося, казав, наче цілу вселенну, ніби під одним сонячним променем зібрану, бачив. Уважно до світлости тої приглядаючись, преподобний бачив душу блаженного Германа, єпископа Капуанського, яку на вогняному колі ангели до неба підносили. Тоді преподобний Венедикт хотів спільником і свідком вражаючого того видіння мати гостя свого Серванда, скликнув голосом великим двічі і тричі, на ім"я його кличучи. Той же, незвичного оклику злякавшись, побіг поспіхом до нього у світлицю і бачив не ціле видіння, але частину малу того невимовного світла — инше ж все чоловік Божий Венедикт розповів йому. Послав-бо святий зразу в Касин-град до любого свого учня, вищеназваного Теопрова-громадянина, бажаючи того, щоб він послав швидко в Капуан довідатися про єпископа Германа святого. І принесли вістку негайно, що переставився. Випитавши обережно про час його переставлення, виявив, що в ту саму годину опівнічну переставився Герман святий, в яку ж бачив Венедикт преподобний душу його, яку ангели на вогняному колі до небес підносили.
Після цього настав час і самому преподобному Венедиктові відлучитися від тіла і відійти до Господа. Довідавшись перед шістьма днями годину своєї кончини, звелів відкрити гріб, для себе приготований, і, розхворівшись тілом, на одрі лежачи, повчав братів, їм же закони чернечого чину написав. У день переставлення свого звелів нести себе до церкви святого Йоана Хрестителя, її ж на зруйнованому Аполлоновому капищі, як же вище мовилося, збудував. Причастившись Божественних Таїнств, підніс руки свої до Бога і, молячись, відлучився від тіла — відійшов до Бога в Небесні пресвітлі поселення, які, ще в тілі бувши, бачив. В ту годину, коли преподобний Вендикт із пут тілесних звільнитися хотів, два ченці — один в дорозі, на якусь службу посланий, а другий в иншому монастирі в келії своїй молився — видіння одне бачили: бачили шлях, від землі до неба приготований, коштовними встелений ризами, і свічок багато і пресвітлих було по обох боках того шляху, бачили ж вище шляху якогось світлоносного мужа, його ж краса була невимовна, і чули його, що говорив до них, що шлях той для любого Богові Венедикта, ним же він у цю годину має зійти на небо. Те видіння два брати, далеко тілами один від одного будучи, бачили єдине.
Бо й самих себе в тому ж видінні бачили, разом там стояли, і, прийшовши на поховання отця свого святого, всім братам, які зібралися, розповіли. Зібралися-бо зі всіх обителей преподобного і з инших монастирів ченці і багато людей з цілого того краю і влаштували преподобному отцеві чесне з багатьма слізьми поховання. Поклали ж святе його тіло в церкві Хрестителя, яку він збудував, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного у Тройці Бога, якого все творіння славить навіки. Амінь.
Місяця березня в 15-й день
Ці святі багатостраждальні мученики були за царювання Диоклитіяна Агапій — із Газькогограда, Тимолай — із ПонтаЄвксинського, два Діонисії — із Триполя Фінікійського, Ромул ж був піддиякономДіоспольської церкви, Пуплій і два Олександри — з Єгипту. Постраждали ж у Кесарії Палестинській від ігемона Урвана у другий тодішнього гоніння рік, коли даний був по всіх краях і градах нечестивий наказ царський, аби християн до ідолопоклоніння і нечистих жертв переконувати. Коли ж свято якесь богомерзенне в Кесарійському граді відбувалося і люду із навколишніх сіл незліченно зібралося, приготоване було видовище, на якому християн, яких тримали в путах, мали мучити. Зійшовся на те видовище весь зібраний там незліченний еллінський люд, де ж першим святого мученика Тимотея (якого 19-го серпня і 19-го вересня вшановуємо) після багатьох мук у вогні спалили. Тоді святих мучеників Агапія і Теклю звірам на поїдання віддали (не цього ж Агапія, якого нині вшановуємо, але иншого того ж імени, який перед тим разом зі святою Теклею постраждав. Пам"ять про нього — із вищезгаданим святим мучеником Тимотеєм у серпні). Коли таке криваве видовище відбувалося, шість мужніх юнаків, християн вірою, нині вшановуваних мучеників: Пуплій, Тимолай, Ромул, два Олександри і один Діонисій — ревністю за Христом розпалилися, зв"язали собі самі назад руки на знак того, що без страху добровільно хочуть за Христа страждати і готові хоч у вогонь, хоч на поїдання звірам за любов Христову. І, швидко вибігши на середину видовища, перед ігемономУрваном встали, велегласно взиваючи: "Ми християни!" Ігемон же, бачачи їх, молодих тілом, не хотів зразу страчувати їх, але спершу ласкою довго вмовляв поклонитися ідолам і не губити себе самих в такій красі юности. Тоді звелів вкинути їх до в"язниці. Через кілька днів приписаний був до числа їхнього — в"язнів Христових — святий Агапій — муж, шанований серед християн і славний через подвиг свій страдницький, бо раніше в різний час велику відвагу в ісповіданніімени Христового показав і різні муки перетерпів. Його в той час знову схопили зі слугою Діонисієм Єгиптянином і до святих шести юнаків вкинули, і стало їх числом восьмеро. Довго їх в путах тримали, і багато допитували, і всіляко мучили. Коли від Христа не відвернулися — всі ж муки доблесно перетерпіли, — на страту мечем були засуджені. І всі одного цього дня поклали голови свої за Голову Церкви — Христа Господа, Йому ж святі свої душі в руки передали, вінці переможні від Нього прийняли у торжествуючій на небесах Церкві.
Коли царював Авреліян і гоніння на християн посилилося, був у краю Памфилійськомуігемон Антонін. Він, у Сід, град Памфилійський, прийшовши, взяв пресвітера градського Олександра і перед судом своїм поставив, багатьма випробуваннями і муками гнітив служителя Христового. Коли його спочатку спитав: "Хто ти?", відповів святий: "Християнин, єрей саном, пастир Христового стада". Спитав знову ігемон: "Де Христове стадо?" Відповів святий: "По всій землі є люди, яких Христос Бог створив, з них же такі, що вірять у Нього, — вівці паші Його, а ті, що відпали від Творця свого й підкорилися творінню і ділу рук людських, ідолам бездушним, як же ви, ті — вдічужені стада його спасенного і будуть поставлені з козлами ліворуч у день Страшного Суду". Сказав ігемон: "З двох причин маю тебе мучити: щоб ти показав мені тих, що вірять у Христа, і щоб приніс богам нашим із поклонінням жертви". Знову ж Антонін-ігемон спитав святого Олександра: "Хто є Христос?" Відповів святий: "Христос — Спаситель світу, світло і життя для тих, хто на Нього уповає". Сказав ігемон: "Як може спасителем бути Той, Хто на дереві був розіп"ятий і гірко помер?" Сказав Олександр: "Це ж і дивним є, що хрест і смерть плоттю підняв, як же Сам захотів, божеством зруйнував пекло і в ньому звільнив тих, що путами були зв"язані, умертвив смерть і воскрес із гробу. Не лише Сам із мертвих воскрес, але й инших мертвих воскресив, багатьох спочилих святих тіла встали й увійшли після Воскресення Його у святий град Єрусалим. І цілий рід людський зі Собою оживив і воскресив". Сказав ігемон: "Злословиш, безумче, як-бо зміг помогти иншим, коли Собі не поміг, від жидів мучений". Сказав святий: "Ти безумний, осліплені маєш душевні очі і навіть поглянути не можеш на таїнство спасення нашого, яке Христос Господь сподіяв". Тоді звелів ігемон мучити Олександра святого: спершу-бо жилами його били, і на кіл садили, і в бочку киплячої смоли та оливи кидали, і в печі вогненній палили, — проте у всіх тих муках без ушкоджень бережений був благодаттю Христовою. А коли в піч, розжарену вельми, вкинули його нечестиві, видно було в полум"ї вогненнім инших два лиця, юнаків предивних, які зі святим мучеником ликували. Були ж то ангели Божі, які полум"я печі охолоджували для святого. І дивувався люд, що одного вкинули в піч, а трьох у ній було видно. Ігемон же й ті, що були з ним, такі дивні чуда волхвуванню зараховували: не вірили-бо у всемогутню Христа, Бога нашого, силу. Лише один зі слуг катових, увірувавши, припав, кланяючись здалеку святому, і просив, щоб його прийняли до Христа. І зразу ігемон слугу того мечем убив, Олександра ж святого, який із печі неушкоджений вийшов, звелів повісити і кігтями залізними обдирати. І доти обдирали його, допоки ціле його тіло не виглядало як одна рана. І дивувалися ті, що дивилися, із жахом казали: "Як він такі терпить муки?" Вже-бо самі лише кості нагі були. Тоді і вдруге у вогні великому його палили — і не зазнав шкоди. Після того вудилами залізними прокололи живіт його, геть вивернули утробу його. Ще ж і звірам на поїдання віддали святого, проте і звірі не торкнулися його. Й иншими лютими муками мучили Христового страждальця, і у всіх муках був він непереможним і нездоланним, що всі чудувалися з подиву, дивлячись на його страждання і дивуючись такій у ньому силі терпіння, що природу людську і розум перевищувала. Врешті голову відтяли Христовому священомученикові Олександрові. А ігемон Антонін у ту ж годину, ще на суді сидячи, вражений був біснуванням, і мучили його боги — дияволи, яким він служив, і несли його слуги в дім із зойком гірким. Не досягнувши дому свого, погано викинув окаянну душу. Святий же Олександр у небесній світлиці оселився з Христом Господом і святими Його ангелами, а ігемон на муку вічну із сатаною і слугами в пітьму були вкинені. Після усікновення святого Олександра один муж чесний Євстафій, християнин вірою, взяв багатостраждальне тіло мученикове і поховав його з шаною, славлячи Христа Бога.
Никандр святий був у Єгипетському краї, за Диоклитія-нового" царювання, мужем благородним, лікарем за фахом. Його ж ділом було відвідувати завжди тих, кого утримували за Христа в путах, — мучеників святих, і зцілювати їхні рани, і подавати їм необхідну їжу. І тіла святих він ховав. Якось, бачивши тіла мученицькі, які після убивства на поїдання псам, і звірам, і птахам у поле викинули, не смів наблизитися до них вдень, щоб самому не бути схопленому: боявся-бо лютих мук чоловік цей немічний, допоки ж не був на те покликаний і укріплений Богом. Коли ж ніч настала, пішов сам до тіл святих і, по одному беручи і на плечах носячи, клав десь у таємному місці і, чистим полотном обвиваючи, в землю ховав. Побачив, як він те робив, один ідолослужитель, пішов і доніс на нього князеві. Взяли Никандра святого і люто й довго мучили. Він від Христа не відвернувся і ті муки, яких спершу боявся, укріплений зверху, мужньо і радісно терпів за Господа свого і більше мучений бути бажав. Тоді кат, бачивши його стійкого у вірі, як стовпа непохитного і гору непорушну, звелів обдерти з живого шкіру й обезголовити. І так святий мученик скинув старого чоловіка земного, одягнувся в нового — небесного. Після відрубання голови приєднався як чесний член Голови найчеснішої до Христа, Господа свого, і з Ним, після тимчасового свого страждання, співцарює вічно, з ликами святих мучеників славлячи Святу Тройцю.
Місяця березня в 16-й день
Аристовул святий був апостолом Христовим, одним із сімдесятьох, родом кіпріот, брат святого апостола Варнави, який теж із сімдесятьох був. Після Вознесення Господнього пішов за святим апостолом Павлом, учитетлем вселенної, і з ним разом проповідував Христа, різні краї проходив. Згадує його апостол Павло у Посланні до римлян, де написано: "Вітайте тих, що від Аристовула", тобто з Аристовулового дому чи роду. Бо дехто з родичів Аристовулових і Варнавиних перебували тоді в Римі, коли Аристовул був із Павлом, у той час, коли Павло до римлян писав послання. Написав у ньому, щоб і Аристовулових родичів від нього і від Аристовула цілували, тобто вітали. Коли ж Павло святий, ставлячи багатьох єпископами, посилав їх у всі гради і краї сповіщати слово істини, тоді й Аристовула єпископом освятив і у Британський край послав, до людей невірних і жорстоких катів. Там Аристовул трудився у благовістуванні Христовому, багато постраждавши від диких тих людей: то били його без милосердя, то вулицями волочили на наругу. І незліченні прикрощі та образи від них прийняв, допоки благодаттю Христовою не просвітив їх і вірити в Христа не навчив, не охрестив і церкви не поставив. Також пресвітерів і дияконів освятив і прийняв кончину там.
Є такі, що думають, наче цей святий Аристовул був батьком святих апостолів Якова і Иоана, мав прізвисько Зеввдей, але про це не відомо. Достовірнішим є, що инший був цей святий Аристовул, родом із Кіпру, із братом своїм Варнавою, а инший — Зеведей, батько Якова та Иоана, єрусалимець, а не кіпріот, йому ж те іменування Зеведей не було прізвиськом, а справжнім ім"ям.
ebooksa