Молой

А і Б: їхні рухи, як їх сприйнято, не свідчать ні про яку раціональну інтенційність, не мають сенсу (так само як і уступ у романі «Вот» про двох настроювачів роялів), це тільки тимчасові марення видимого простору, в якому вони пересуваються, випадкові й невизначені. Непридатні для конструювання, не піддаючись у своєму непевному становленні сукупносте можливих конструкцій, проте незначущі, вони все-таки годяться, щоб завести їх, згідно з нездоланною схильністю людей, у простір чужого, що став придатний для засвоєння й перетворений навколо них у «пейзаж», як помітила набагато критичніша і схильна до відкриттів свідомість Морана: «Я зробив там цікаве спостереження: земля в тому місці й навіть хмари на небі мали ту особливість, що лагідно спрямовували очі в бік табору, немов на картині видатного майстра».

У яких стосунках Молой перебуває з реальністю, що, річ неможлива, не була б сфабрикована? Ці відносини, ці невідносини, ця незнищенна чужість світу, мають вирішальне значення й породжують те, що можна було б назвати елементом відваги. Йдеться про забраний у Лус «предмет, що й досі інколи ввижається мені». Він докладно описаний, неначе той величезний механізм, що його ліліпути знаходять у Людини-гори, Ґулівера, і що лишається незбагненним, незважаючи на величні засоби «наукового» дослідження: годинник. «Я… не міг ані зрозуміти, для чого він може придатися, ані сформулювати якусь гіпотезу про це. Вряди-годи я діставав його з кишені і з подивом прикипав до нього очима… я був певен, що цей предмет непристойний і має якусь суто специфічну функцію, яка завжди буде прихована від мене». Молой доходить аж до аналізу глибоких причин душевного стану, породженого в ньому: «…не могти знати, знати, що не можеш знати — ось унаслідок чого зникає спокій у душі нецікавого дослідника». Ось як те, що ми надто тупо, надто по-буржуазному називаємо підставкою для ножа, може внаслідок нез"ясованости свого призначення породити дивну насолоду від ірраціональности, таку любу Бекетові після «Мерфі», надто у формі ірраціональних чисел: не випадково Молой потім одразу згадує про насолоди поділу двадцяти двох на сім.

Ми пригадуємо головний епізод у «Нудоті», корінь каштана: «Я вже не пригадував, що то був корінь. Слова зникли, а разом з ними і значення речей, способи їхнього застосування, слабенькі орієнтири, що їх накреслили люди на їхній поверхні».

Ми в тому самому світі, підлягаємо судові того самого бачення. Але слід наголосити, що це бачення, відносини майже не названого індивіда з усією неназваністю, що оточує його, в Бекета має жорстокий особистий характер, воно живлене його самотністю, яку він несамовито захищає, його рішучістю, засвідченою ще двадцять років тому, коли він писав «Пруста», не дати звичайному виконати його заспокійливе завдання, а відчувати ненастанно тільки незнищенне незвичне.

Усе це, я думаю, висвітлює тривожне питання, яке ставить собі Молой: «Що саме я розумію під словами «бачити» і «бачити вдруге» Знати й пізнати знову? Бекетів герой невдовзі запитуватиме себе внаслідок розвитку тієї самої тривоги, чи може він сам, що його так важко визначити, бути баченим і побаченим знову, знаним і впізнаним. Це головна тема п"єси «Чекаючи на Ґодо», це глибока тривога Віні, а також героїв «Комедії».

Закритий і усвідомлюючи свою закритість, майже замурований, Бекет-Молой — формаліст у своєму баченні світу, й заявляє про це: «…я бачив його (світ) надміру формалізовано». Отак бачив його й Мерфі. Якщо їм і доводилося щось комбінувати, вони не мали ліків від присутности або відсутносте решти речей. Мерфі купив п"ять різних сухих тістечок. До речі, щоб підживитися. А головне, і це диво, про яке ми не здогадувалися, їх можна розташувати сто двадцятьма різними способами. Молой любить смоктати камінець. Але ця насолода навіть порівнятися не може зі втіхою, коли шістнадцять камінців розкладені по чотирьох кишенях, знайти спосіб перебрати всю сукупність, ніколи не смокчучи двічі той самий камінь. Звідси й невичерпно вигадливі розрахунки і розв"язки, що займають цілі сторінки. Ці ігри, і їм передувала організація з ініціативи Вота й навколо Вота нескінченних послідовностей людей і речей, вони свідчать про розум, жорстоко зосереджений у собі, що, проте, зберігає схильність до гри та рівновагу.

«Усе своє життя я душився від страху, що мене поб"ють», — каже Молой. Страх, нав"язливий стан невротика спонукають його почуватися самотнім проти «них», тобто решти людей. Натомість у конкретному випадку — випадку з Лус, — коли йому роблять добро, якого він, безперечно, не хоче, він бачить, як людство, сформувавши «суспільство», — на сторінці, наснаженій неперевершеною інтенсивністю, — завзято переймається, немов під впливом постійної потреби лінчувати, знищенням жертв — «пацюків», яким притаманна відрубність і самотність. Це відбувається в ритмі днів і залежно від життєвого тонусу: ранок — пора найтяжчого й найлютішого озлоблення.

Таке бачення себе як зацькованої жертви висвітлює характер тривалої інстинктивної втечі Молоя: втечі навмання, яка, проте, неминуче забезпечує повернення до остаточного притулку: «до матері». Його блукання відбуваються радше в Дантовому, ніж у картезіанському лісі, дарма що він крутиться по колу, щоб іти бодай трохи пряміше: в selva oscura, темному лісі, місці випробувань і незабутніх пригод. Буття, в якому вважаєш, що тебе цькують, оздоблює людину або просто робить її несамовитою, мов дика тварина, що реагує насильством, якщо на її територію — зону її захисту — хтось проникає або загрожує їй. Нескромна людина здійснює втручання, і тому, якщо його не можна уникнути, зайду слід знищити, вбити. Який натхненний фрагмент — убивство стусанами, спираючись на милиці. Моран, коли знайде Молоя, й саме неминуче повторить ту саму сцену, щоб остаточно позначити, що тут, як і в інших уступах, від однієї сцени до наступної йдеться про образи та образи образів. Молой одного ранку в Лус забув, що потребує милиць, і так само нога Морана, коли йому треба вбити зайду, починає згинатися, а потім, коли скоєно вбивство, знову ціпеніє: «(Коліно) вже не мало потреби бути гнучким». Ще одна прикметна риса: вбитий схожий на мене, зауважує Моран. Він убив свого двійника — в акті крайнього самопокарання. Нарешті, щоб підтвердити галюцинаторний характер епізоду, ми бачимо, як у розповідь проникає незвичайне: «Його тіло стало розпливатися, немов розчленовувалось».

Приїхавши до Нота, Вот був самотній. Ідучи від Нота, він був ще самотніший, aloner. Молой постійно сам, його самотність непоправна. Тут аж ніяк не можна заперечити, покликаючись на його перебування в Лус, яке кількома людськими та іншими дрібничками прикрашає їхню взаємну, а з боку Молоя ще й рішучу, відсутність. Він, зрештою, пригадує своє ім"я, проте ніколи не пригадає, або, коли висловитись точніше, ніколи не знатиме, чи мав він у своєму житті конкретні відносини, які традиційно називають коханням. Кілька разів, коли вони відбувалися, він був такий байдужий і, щоб повторити слово, яке видається мені підходящим, таким відсутнім, що мав про своїх партнерок тільки найтуманніші уявлення. Майже всі вони були набагато старші від нього («…іншу жінку, що могла б бути моєю матір"ю, ба навіть, гадаю, бабусею»), волохаті на обличчі, огидні. Й такі пласкі, що він часто запитував себе, чи то справді жінки. Так мало цікавлячись цим питанням, він не має іншої ради, як покладатися (чи був би він здатний на гумор, — або винний у ньому?) на людські чутки: «Мабуть, то все-таки була жінка, якби ні, про те знали б у кварталі». Анатомічно й фізіологічно він не має ніякого точного уявлення про те, що відбувалося насправді.

Немає й ніякої приязні. Лишається тільки відчуття браку, виражене майже без причин, а проте значуще і тут, і в інших творах: «прагнення мати брата». Це бажання вочевидь невипадково, хоч і як коротко згадане, передує описові відносин, до відчаю негативних, із матір"ю, що бридка на обличчя, смердюча тілом і, безперечно, ходить під себе і така глуха й недоумкувата, що Молой спілкується з нею тільки ударами по голові, чотири удари мали б означати гроші, але на четвертому ударі вона вже забуває про три попередні. Вона називає його Даном, ім"ям його батька, і насправді, здається, не дуже впевнена, чи не є він її чоловіком. Ця простота має, як на мене, таку природу, що спантеличить і психоаналіз, дарма що (або тому що) Бекет-Молой наприкінці додає: «…образ матері інколи поєднувався з ними». Протягом усього твору з матір"ю пов"язана підозра, що це мати-кастратор. Слід додати, що відносини сина і матерів в першій частині роману глузливо асиметричні щодо відносин батька і сина в другій частині і що і з одного, і з другого боку повалення усталених вартотей впливає на всю плутанину сімейних відносин.

Бекет не прагне представити в образі свого героя ані психічний стан, ані відносини — нормальні — з зовнішнім світом, ані аномалію, що раптом постала з нормальності, як-от у випадку Рокантена. Довгий, наполовину описаний, наполовину проговорений монолог Молоя — це марення, що постійно вибудовує реальність, що набуває більшої значущості, як усе галюцинаторне, виникає з уявного і обходиться без зовнішніх опор або ж привласнює їх. Якщо, здається, ніби А і Б йдуть один до одного, аж ніяк не є певним, що це відбувається одночасно і що Молой не поєднав окремі фрагменти часу і простору. Галюцинаторність виявляється в мінливості, в уривчастості та розірваності, а часто і в незмірності феноменів. Чоловік раптом опиняється в гостроверхому капелюсі і з палицею в руках, що перетворюється в довбню, удари якої змушують здригатися землю. Коли ці образи, темні й туманні, переходять від Молоя до Морана, довбня зі сновиддя, взята до рук і зважена, видається невагомою. Це форма крайнього ідеалізму, утворена проекцією уявного на псевдореальність, що, як бачимо, пов"язана з перебуванням у Лус, яке інколи своїми дивними моментами нагадує перебування Вота в Нота. Сприйняту своєрідну послідовність визначено як «ходу світу», що входить у зорове поле через вікно, можливо, одне, можливо, кілька, яке, здається, замінило безвіконну монаду Мерфі й Вота і такою малою мірою походить зі справжнього зовнішнього світу, що Молой, пересуваючись у цьому середовищі, почувається за межами часу і простору.

У просторі й часі існує випадковість, на яку ми вже натрапляли. Вона дорівнює нулеві, незначуща. Не досить, що після відходу настроювачів рояля Вот запитує себе, чи сталося щось інше, крім фантасмагорії чуттів, — слід, щоб він протиставив її істині галюцинаторного образу, що виник у ньому, його небіжчика-батька, що підкотивши штани, тримає в руці черевики: це засвоєний, інтегрований образ, а отже, й дійсний. Послідовність, єдність якої є суто психічною, опирається таким чином примсі фактичного. З чуттєвої види-мости не можна нічого виснувати. Отой вівчар, куди він іде насправді? «Бо, навіть якщо пастух ішов у бік міста, що могло завадити йому обминути місто?» Звідси й постійна спантеличеність.

Чудова книжечка про Пруста, яку Бекет опублікував 1931 p., могла б мати назву «Пошуки Пруста» в подвійному значенні: пошук, який здійснює Пруст, і пошук Пруста, до якого береться Бекет. На початку тієї праці Бекета подано незвичайний дискурс-програму, яка показує, що відповість у процесі свого розгортання на глибоку й наперед наявну необхідність. Адже, зрештою, справжня мета цього твору — зобразити пошук самого себе як тему, що визначає задум Пруста: героїчний пошук істини про своє Я через руйнування затишку, пов"язаного зі звичкою, яка надає впевнености, через оголення душі, відданої на випас творчому стражданню. Такий проект роман «Молой» використовує подвійно. Бекет зображує Молоя вже цілком сформованим, як душу, вже позбавлену бажання жити, а потім Морана як руйнівну несамовитість, йому треба виконати велику й тяжку роботу, щоб очистити свою душу.

Отож завдяки цілком різним процесам, скажімо, навіть процедурам, Бекет відновлює (цього аж ніяк не зрозуміли, навіть вихваляючи його) пошуки притьмареної душі. Чи думав він, що духовний шлях Молоя, будучи даним наперед, лишиться прихованим? У Морана випробування буде цілковитим, взірцевим. Як і завжди, з набагато ширшим значенням і в набагато ширшому розумінні, ніж видавалося при першому прочитанні. Бо Моран зроду, і то незважаючи на створюване враження, — постать, принаймні подвійна, «характер» і функція, і, хоч як вправно дистанційований як «характер», він — на іншому плані, ніж Молой, і завдяки своїй функції — дуже близький до свого автора; Бекет, часто стверджуючи й повторюючи, що може говорити тільки про себе, розуміє під цими словами, що кожен герой буде змушений шукати самого себе і що там, де є множина персонажів, цей пошук подвійно ілюзорний. Погляньмо, спираючись на цю основу, на Морана у його відносинах чи то з Молоєм, чи то нарешті з Бекетом.

З одного боку, ще до своєї «зміни» Моран засвідчує дивну морфологічну схожість із Молоєм, проте в деталях, які привертають до себе увагу. На відміну від Молоя, він постає перед нами в неділю поряд зі своєю служницею і священиком, мов досконалий буржуа, що дбає, щоб усе відбувалося відповідно до правил, було повчальним, несхитним і дріб"язковим. Його фах, який ми вже бачили у творі «Мерсьє і Кам"є», — слідчий, приватний детектив, повинна бути якась причина, чому автор обрав його, і цей фах такою мірою непов"язаний із загальним тлом поданої картини, що ми відчуваємо спокусу пошукати того зв"язку деінде.

Передусім можна запитати, чи Моран справді має «природу», протилежну природі Молоя. Згідно з одним баченням існування, яке не було чужим і для Бекета, про що свідчать його власні слова, Моран грав «свою» роль, — каже він десь, і це свідчить, що він має звичай іти аж до кінця своїх ролей, — тож його можна вважати за напрочуд штучну людину: «фабриковану», як каже він сам. «Несказанна столярня», — каже він знову, ще категоричніше. Бекет вважав себе, можливо, не так за столяра, як за екскурсовода. В такому разі руйнування штучної людини буде лише руйнуванням шат особистості, а утвердження внутрішнього безладу після відмови від зовнішніх подоб, стане водночас і поверненням до життя — на лихо.

Молой — син, що має матір, а втім, незвичайний, і він дуже мало може навчити нас про відносини насильства і гноблення, які в очах Бекета, здається, поширюються з родинної групи на соціальну, немов унаслідок фаталізму людських відносин. Так само і його другий герой, Моран, репрезентує повчальні відносини батька і сина.

«Ваш син піде з вами», — саме в такій формі оголошено розгортання тих відносин, зосередженість на яких з боку Бекета тим паче варта уваги, що не має безпосередньої біографічної причини: він відчував би спокусу побачити в них прикриття й перетворення материнської агресії, зрештою, нецікавої, в батьківську аґресію, що може набувати різних символічних значень, як-от у п"єсах «Чекаючи на Ґодо» та «Кінець гри». Ми, звичайно, маємо право сумніватися, що відносини Морана батька й сина цілком аналогічні відносинам Поццо і Лакі. Контрасти приголомшують. Але придивімося до образів. Моран звірився нам, що якусь мить міркував про можливість бути пов"язаним зі своїм сином довгою мотузкою, а потім подумав, що краще, коли син ітиме попереду нього, а не позаду, як він думав спочатку. Постійна присутність цих образів і підтримка їхнього значення характерні для Бекета.

Автор запропонував нам карикатуру на пуританське виховання. Потреба все контролювати й завжди тримати наготові репресії та покарання просто нав"язлива. Все може стати об"єктом спокуси — і марка з колекції, й кишеньковий ніж. Усяка спокуса прагне радости, а всяка радість небезпечна: «Згубний принцип насолоди», — каже Моран. Рішуче слово батька має вести сина «шляхом огиди до тіла та його функцій». А сам він насолоджується своїм завданням, пов"язуючи образ дитини з огидними і бентежними фізичними образами — великими сідницями, запертям, яке потребує клізми. Всі дріб"язкові винаходи батька стають для нього джерелом лихої радости. Це все ми побачимо і в Гама в п"єсі «Кінець гри», вдаються до цього й батьки та діти, і вдавані сини.

Але повернімося до функції: як Вот був слугою такого собі Нота, що жив десь у центрі речей і мав тільки непевні, протеєві видива, а Владімір і Естраґон сподівалися потрапити на службу недосяжного Ґодо, так і Моран є «аґентом» невидимого Юді, чиє ім"я досить прозоро натякає на давнє метафізичне юдео-християнське гноблення, свої накази він передає через «посланця» (angelos, як і в Ґодо) на ймення Ґабер.[1]