Ні, він таки швидко вчиться.
Вони знайшли її за допомогою координат, які надав Макс. Вона жила разом з бабусею, що ледь животіла й ось-ось мала віддати душу Богові. Після проведення дослідження у справі дізналися: об’єкт не був рідною онукою бабці.
Декілька місяців тому старенька взяла до себе дівчинку з дитбудинку, обійшовши якимось чином усі інстанції, що мали б заборонити цю операцію, — бабця вже не могла ні фізично виховувати дитину, ні матеріально її утримувати.
Порадилися, об’єкт вирішили не знищувати («одразу не знищувати», виправив подумки я), а дослідити, що воно таке й чим може бути корисне Конторі. Макс попросив, аби справу доручили йому. Док, у якого Макс ходив у фаворитах, дозволив, однак вирішив підстрахуватися й попросив про допомогу мого Жароха. — Єдине, чого я не розумію, так це чому вони вирішили відправити на це тебе… — сказав Макс. — Невже вважають, що твій нездоровий скептицизм якось допоможе справі?
Якщо припустити, що все це правда, відповідь зрозуміла.
Вони вирішили: нехай дитина грається, а в разі форсмажору Джокер бігом усіх повбиває (бо це він уміє робити добре й швидко) та позамітає сліди. Але чому Максові про це не сказали? Не сказали, що я вбивця із двадцятирічним стажем, ідеальна зброя проти всього, що рухається й дихає?
— Може, хочуть навернути мене у вашу віру? — всміхнувся я.
— Цікаво, що буде складніше: дослідити об’єкт чи навернути тебе? — всміхнувся у відповідь Макс.
Що ж, здається, з ним можна мати справу. Залишилося визначити, що ж це все-таки за справа і хто кого смикає за мотузки…
— То з чого ми почнемо? — поцікавився Макс.
Він намагається віддати ініціативу мені. Чому? Бо я старший? Чи вони хочуть дослідити мою реакцію на почуте?
Е ні, хлопці. Я ще нічого не вирішив, мені треба оговтатися й дійти якогось, хоча б проміжного висновку.
— Ти ж Малдер, ти й керуй, — знизав плечима я.
— Дитбудинок? — запропонував він.
— А що, ви, ламери, туди ще не ходили? — здивувався я.
— Нє-а, — він ковтнув ще пива й також знизав плечима, — ми ж ламери.
Коли ми вже допивали пиво, йому хтось подзвонив.
— Так, мамо, — сказав він у слухавку, — ні. Ні, я ще погуляю. Ну звісно ж, пообідав! Не хвилюйся, ма, буду не пізно.
«Що за дивний код?» — подумав я і поцікавився:
— А мама в нас хто?